Розділ 1: Зоря, що впала в димар

Марина жила в режимі «випаленої землі» вже триста сорок вісім днів. Її Андрій не просто загинув; він випарувався в епіцентрі вибуху, не залишивши після себе навіть жетона. Відтоді Марина переїхала в стару батьківську хату на околиці села, де стіни пахли сухою глиною та забуттям.

Вона свідомо обрала холод. Навіть коли в листопаді вдарили перші морози, вона не розпалювала піч. Їй здавалося справедливим, щоб її тіло замерзало так само, як замерзла її душа. Вона спала під трьома ковдрами, дивлячись у темряву і слухаючи, як вітер скребеться у шибки, наче мертвий собака. Марина хотіла стати льодом, щоб більше ніколи не відчувати болю. Але всесвіт мав на неї інші плани.

***

Все змінилося в ніч на Спаса. Повітря було густим і наелектризованим, наче перед великою бурею. Марина стояла біля вікна, дивлячись на зорепад, коли раптом одна зоря відірвалася від небосхилу. Вона була не білою і не сріблястою. 

Вона була криваво-червоною, 

з довгим хвостом, що розсипав навколо іскри, схожі на розпечену луску.

Зоря не згасла. Зі страхітливим свистом, що нагадував крик розлюченого птаха, вогняна куля влетіла прямо в димар хати. Марина відсахнулася, чекаючи вибуху, пожежі, миттєвої смерті. Але замість гуркоту почувся лише м'який, вологий удар об підлогу в сусідній кімнаті.

Вона заціпеніла. З кухні почало розповсюджуватися світло — не тепле жовте світло лампи, а пульсуюче багряне сяйво, що змушувало тіні на стінах танцювати дикий, ламаний танець. Марина зробила крок. Потім ще один.

***

Він стояв посеред кухні, там, де щойно була холодна плита. Андрій. Але це був жахливий, викривлений спогад про нього. Він був абсолютно голим, і його постать виглядала так, наче її виліпили з гарячої смоли, що лише почала застигати. Шкіра була вкрита мережею дрібних тріщин, крізь які пульсував живий жар. Коли він дихав, з його рота виходила легка сиза пара, що пахла озоном і паленим цукром.

— Ти ж сама мене кликала, Марино, — промовив він. Його голос не був людським. Це був звук лісової пожежі, що пожирає сухі сосни.

Марина відчула, як її легені обпалює повітрям. Вона бачила, що він 

неправильний. 

Його тіло видавало сухий, скляний тріск — так звучить вугілля, коли на нього наступають важким черевиком. Він не кліпав, бо його очі були двома розпеченими монетами, вплавленими в череп.

— Андрію? — її голос зірвався на хрип. 

Він зробив крок назустріч, і Марина відчула, як її нічна сорочка почала диміти від самої його присутності. Біль від жару був гострим, але він був настільки реальним, що вона вперше за рік не відчула порожнечі.

Він простягнув руку. Пальці були довгими, наче розплавлені скляні прути, а нігті нагадували зазубрені вуглини. Коли він торкнувся її щоки, шкіра миттєво взялася пухирями, а в кімнаті запахло горілим м'ясом. Марина скрикнула, але не відсахнулася. Вона вхопилася за цю обпікаючу руку, наче за рятівне коло. Вона кликала Андрія. І він прийшов. Навіть якщо цей Андрій мав замість серця розпечене ядро зірки, а замість любові — неминучу пожежу.