Глава: Тінь, що відстала

Зима ставала все глибшою. Сніг ліг товстим шаром на землю, вкрив коріння дерев і старі камені. Ліс здавався спокійним, майже мертвим, але Аделіна знала — це лише сон. Під снігом усе ще жила магія.

Того ранку вона прокинулася раніше, ніж зазвичай. Не від шуму і не від холоду — від відчуття, ніби хтось дивиться на неї.

Вона відкрила очі.

У хатинці було тихо. Вогонь у печі тихо горів, кидаючи тіні на стіни.

Аделіна повільно сіла на ліжку.

І помітила це.

Її тінь.

Вона лежала на стіні, як завжди, повторюючи її рухи.

Але коли вона підняла руку…

Тінь не одразу повторила.

Вона зробила це на мить пізніше.

Аделіна завмерла.

— Ні…

Вона опустила руку.

Тінь опустила її теж.

Але знову із запізненням.

Ледь помітним.

Якщо не придивлятися — можна було б не помітити.

Вона встала.

Повільно.

Тінь повторила.

Затримка була більшою.

— Це погано… — прошепотіла вона.

Вона швидко підійшла до столу.

Тінь рушила за нею.

І раптом…

Зупинилася.

Аделіна повернулася.

Її тінь стояла біля ліжка.

І не рухалася.

Холод пробіг по її спині.

— Іди… — тихо сказала вона.

Тінь не рухалася.

Полум’я в печі здригнулося.

І тінь смикнулася.

Потім повільно посунулася вперед.

Наздоганяючи її.

Але тепер вона рухалася інакше.

Не плавно.

Ривками.

Наче вчилася.

Аделіна стиснула посох.

— Ти не моя…

Тінь здригнулася.

І на мить…

Повернула голову.

У тіні не повинно було бути голови окремо від тіла.

Але вона повернула.

І подивилася на неї.

Хоч у неї не було очей — Аделіна відчула цей погляд.

— Ні… — сказала вона.

Вона швидко підійшла до дверей і розчинила їх.

Світло дня впало в хатинку.

Тінь різко стиснулася.

І знову стала звичайною.

Аделіна вийшла надвір.

Сніг скрипів під ногами.

Світло було холодним, але ясним.

Вона подивилася на землю.

Її тінь лежала поруч.

Звичайна.

Спокійна.

Вона зробила крок.

Тінь повторила.

Одразу.

Без затримки.

— Може…

Вона не договорила.

Тінь смикнулася.

І відстала.

На кілька сантиметрів.

А потім ще.

Вона відірвалася від її ніг.

Неможливо.

Але це сталося.

Тінь більше не торкалася її.

Аделіна повільно відступила.

Тінь залишилася на місці.

Лежала на снігу.

Темна.

Плоска.

Нерухома.

— Повернися… — сказала вона.

Тінь не рухалася.

Вона підняла посох.

Світло спалахнуло.

Тінь здригнулася.

І повільно піднялася.

Плоска форма відірвалася від землі.

Наче шматок темряви.

Вона стояла.

Перед нею.

Тепер вона була не просто тінню.

Вона була фігурою.

Темною.

Без обличчя.

— Ти не повинна існувати… — сказала Аделіна.

Тінь нахилила голову.

Як вона.

Як завжди робила вона сама.

— Я… була… — прошепотів голос.

Голос був тихий.

Наче шурхіт попелу.

— Була чим?

Тінь зробила крок.

Сніг під нею не скрипів.

— Тобою…

Аделіна відступила.

— Ні.

Тінь зробила ще крок.

— Ти залишила мене…

— Тіні не залишають.

Тінь здригнулася.

— ЗАЛИШАЮТЬ…

І тоді вона згадала.

Дзеркало.

Під корінням.

Відображення.

— Це ти… — сказала вона.

Тінь здригнулася сильніше.

— Ти не повернулася…

Аделіна стиснула посох.

— Ти не справжня.

Тінь нахилилася ближче.

— Я… твоя…

І раптом вона кинулася вперед.

Швидко.

Надто швидко.

Аделіна вдарила посохом об землю.

Світло спалахнуло.

Тінь закричала.

Без звуку.

Просто форма її здригнулася.

— Назад!

Світло стало сильнішим.

Тінь почала танути.

Наче дим.

Але не зникала.

Вона повзла по снігу.

Намагаючись дістатися до її ніг.

— Ні!

Аделіна простягнула руку.

Світло вирвалося вперед.

І тінь розсипалася.

На шматки.

Темні клапті лежали на снігу.

І повільно танули.

Наче чорний лід.

А потім зникли.

Повністю.

Аделіна важко дихала.

Її тінь лежала поруч.

Звичайна.

Тиха.

Вона поворухнулася.

І тінь повторила.

Одразу.

Як завжди.

Коли вона повернулася до хатинки, книга була відкрита.

На сторінці було написано:

"ТІНЬ — ЦЕ НЕ ТИ."

А нижче:

"Але ВОНА ТЕБЕ ЗНАЄ."

Аделіна довго дивилася на ці слова.

А потім закрила книгу.

І того дня вона кілька разів перевіряла свою тінь.

Бо тепер вона знала —

навіть тінь може заблукати.

І не кожна знаходить дорогу назад.