Глава: Вогонь, що не гріє

Зима прийшла раптово.

Ще вчора ліс був темний і вологий від осінніх дощів, а вранці все вкривав тонкий шар снігу. Гілки дерев схилилися під його вагою, а стежки стали тихими, ніби світ накрили м’якою ковдрою.

Аделіна любила зиму. У цей час ліс засинав, і магія ставала спокійнішою. Менше духів блукало між деревами, менше дивних речей прокидалося під землею.

Але того ранку вона одразу відчула — щось не так.

Вона прокинулася від холоду.

Вогонь у печі горів, як завжди, але хатинка була холодною.

Надто холодною.

Вона підвелася і підійшла ближче до печі. Полум’я було яскравим і рівним. Дрова тріщали, іскри піднімалися вгору.

Але тепла не було.

Вона простягнула руки до вогню.

Нічого.

Наче це було не полум’я, а просто світло.

— Це недобре… — прошепотіла вона.

Вона підкинула ще дров.

Полум’я спалахнуло сильніше.

Але тепла все одно не було.

Аделіна нахилилася ближче.

І відчула легкий холод.

Вогонь був холодним.

Вона різко відсмикнула руку.

— Холодний вогонь…

Вона чула про таке.

Це траплялося, коли вогонь втрачав свою силу — або коли хтось її забирав.

Вона швидко вийшла надвір.

Сніг тихо падав між деревами.

І тоді вона побачила.

Далеко між стовбурами щось світилося.

Оранжеве.

Тепле на вигляд.

Але вона вже знала — це може бути обман.

Вона взяла посох і рушила вперед.

Сніг хрустів під ногами.

Ліс був тихим.

Надто тихим.

Навіть вітер не рухав гілки.

Світло ставало яскравішим.

І нарешті вона вийшла на маленьку галявину.

Посеред неї горів вогонь.

Великий.

Яскравий.

Полум’я піднімалося високо, але диму не було.

Аделіна зупинилася.

— Це ти… — сказала вона тихо.

Вогонь здригнувся.

Полум’я хитнулося, ніби від подиху.

Але повітря було нерухоме.

Вона підійшла ближче.

І відчула холод.

Сильний холод.

Від вогню.

— Ти забираєш тепло… — сказала вона.

Полум’я раптом витягнулося вгору.

Наче потягнулося до неї.

А потім вона почула голос.

Тихий.

Тріскучий.

— ГОЛОД…

Аделіна стиснула посох.

— Ти не повинен бути тут.

Полум’я здригнулося.

— ГОЛОД…

Сніг навколо почав танути.

Але не від тепла.

Від холоду.

Лід утворювався поверх снігу.

Дивний.

Темний.

— Хто тебе створив? — запитала вона.

Полум’я хитнулося.

— ЗАБУТИЙ…

— Хто забутий?

Довга пауза.

Полум’я стало нижчим.

— ВОГОНЬ…

Аделіна насупилася.

— Ти дух?

Полум’я здригнулося.

— БУВ…

І тоді вона зрозуміла.

— Тебе перестали кликати…

Вогонь мовчав.

— Люди більше не залишають вогнищ у лісі, — сказала вона тихо. — Не гріються біля них. Не дякують їм.

Полум’я здригнулося слабко.

— ГОЛОД…

Аделіна повільно опустила посох.

— Ти забираєш тепло, щоб вижити.

Полум’я хитнулося.

— ГОЛОД…

Вона дістала маленький мішечок із травами.

І кинула їх у вогонь.

Полум’я спалахнуло.

На мить воно стало теплим.

Справжнім.

А потім знову стало холодним.

— Цього мало… — сказала вона.

Вона заплющила очі.

І простягнула руки.

— Я пам’ятаю, — сказала вона тихо. — Старі вогнища. Старі ночі. Старі пісні.

Світло з’явилося навколо її рук.

Тепле.

М’яке.

Полум’я потягнулося до нього.

— Я пам’ятаю тепло, — сказала вона.

Світло стало сильнішим.

Полум’я почало змінюватися.

Повільно.

Дуже повільно.

Холод слабшав.

— Ти не забутий, — сказала вона.

Полум’я здригнулося.

І вперше вона відчула тепло.

Слабке.

Але справжнє.

— Ти можеш залишитися, — сказала вона. — Але не забирай тепло.

Полум’я стало меншим.

Спокійнішим.

— ПАМ’ЯТЬ… — прошепотів голос.

— Так, — сказала вона.

Вогонь повільно опустився.

І став звичайним багаттям.

Теплим.

Живим.

Аделіна простягнула руки.

Тепло було справжнім.

Вона посміхнулася.

Коли вона повернулася до хатинки, вогонь у печі знову грів.

Стіни були теплими.

Повітря — м’яким.

А книга лежала відкритою.

На сторінці було написано:

"ВОГОНЬ ЖИВЕ, ПОКИ ЙОГО ПАМ’ЯТАЮТЬ."

А нижче:

"ЯК І ВСЕ ІНШЕ."

Аделіна закрила книгу.

І того вечора довго сиділа біля печі.

Просто дивлячись на полум’я.

Бо тепер вона знала — навіть вогонь може замерзнути.

Якщо його забудуть.

А десь у лісі тихо горіло маленьке багаття, яке більше не було холодним.