Глава: Годинник без стрілок

Осінь повільно приходила в ліс. Листя починало жовтіти, ночі ставали довшими, а ранки холоднішими. Аделіна любила цей час — у ньому було щось спокійне. Ліс ніби готувався до сну, але ще не засинав остаточно.

Того вечора вона сиділа біля вогню й перебирала старі речі. У кутку хатинки стояла невелика скриня, яку вона давно не відкривала. Вона залишилася ще від тієї відьми, що колись навчала її магії.

Скриня була дерев’яною, з темними металевими кутами. Замок давно зламався, але кришка все одно відкривалася важко.

Аделіна провела рукою по пилу.

— Час подивитися… — тихо сказала вона.

Кришка заскрипіла.

Усередині лежали старі трави, вузлики з нитками, маленькі пляшечки й кілька дивних предметів, призначення яких вона не знала.

І серед них був годинник.

Круглий.

Металевий.

Старий.

Вона взяла його до рук.

Він був холодний і важкий.

На циферблаті не було стрілок.

Лише цифри.

І маленькі подряпини.

— Дивно…

Вона перевернула його.

На задній кришці було вирізано символ — коло з хвилястою лінією посередині.

І маленькі слова:

"НЕ ДЛЯ ЧАСУ."

Аделіна насупилася.

— А для чого тоді?

І раптом годинник клацнув.

Тихо.

Ледь чутно.

Вона здригнулася.

Клац.

Звук повторився.

А потім ще раз.

Клац.

Клац.

Клац.

— Ти працюєш? — прошепотіла вона.

Але стрілок не було.

І руху теж.

Раптом повітря в хатинці стало густішим.

Вогонь у печі почав горіти повільніше.

Полум’я рухалося ніби у воді.

Аделіна завмерла.

Клац.

І все зупинилося.

Повністю.

Полум’я завмерло.

Дим перестав рухатися.

Навіть пил у повітрі завис.

Аделіна повільно озирнулася.

Світ стояв нерухомо.

— Ні… — прошепотіла вона.

Вона обережно поставила годинник на стіл.

І нічого не змінилося.

Вона махнула рукою перед обличчям.

Рух був.

Але все інше стояло.

— Час… — сказала вона. — Ти зупинив час…

Клац.

Звук пролунав сам по собі.

І раптом полум’я знову рухнуло.

Дим піднявся.

Пил упав.

Аделіна різко вдихнула.

— Це небезпечно…

Вона потягнулася до годинника.

І він клацнув знову.

Світ навколо здригнувся.

І змінився.

Хатинка була тією ж.

Але старішою.

Дерево потемніло.

Стіл був подряпаний.

І…

Вона побачила себе.

Іншу себе.

Стара Аделіна сиділа за столом.

Її волосся було сивим.

Руки — зморшкуватими.

Вона щось писала в книзі.

Справжня Аделіна відступила.

— Це…

Стара Аделіна підняла голову.

І подивилася прямо на неї.

— Ти рано… — сказала вона.

Аделіна відчула холод.

— Це майбутнє?

Стара Аделіна посміхнулася сумно.

— Один із варіантів.

— Що це за годинник?

Стара версія подивилася на нього.

І раптом посмішка зникла.

— Не користуйся ним часто.

Клац.

Світ здригнувся знову.

І змінився.

Хатинка була порожньою.

Пил лежав товстим шаром.

Павутина звисала зі стелі.

Книга лежала на підлозі.

Закрита.

Аделіна повільно підійшла.

І побачила…

Кістки.

Біля столу.

Вона різко відступила.

— Ні…

Клац.

Світ знову змінився.

Хатинка була новою.

Майже новою.

Але не її.

Інша відьма стояла біля столу.

Незнайома.

Вона озирнулася.

І подивилася прямо на Аделіну.

— Ти була тут до мене… — сказала вона.

Клац.

Світ повернувся.

Вогонь горів.

Дим піднімався.

Все було як раніше.

Аделіна важко дихала.

Годинник лежав на столі тихо.

Нерухомо.

Вона довго дивилася на нього.

— Ти показуєш не час… — сказала вона.

— Ти показуєш можливості.

Годинник мовчав.

Вона обережно загорнула його в тканину.

І поклала назад у скриню.

Кришка закрилася.

І в хатинці стало легше дихати.

Тієї ночі вона довго не могла заснути.

А вранці книга була відкрита.

На сторінці було написано:

"ЧАС — ЦЕ РІКА."

А нижче:

"НЕ СТІЙ У НІЙ НАДТО ДОВГО."

Аделіна закрила книгу.

І того дня вона не відкривала скриню.

Бо тепер вона знала — є речі, які краще не чіпати.

Навіть якщо вони належать тобі.

А в темній скрині тихо лежав годинник без стрілок.

І іноді…

Майже нечутно…

Він клацав.