Глава: Дорога, якої не було

Після історії з дзеркалом під корінням Аделіна стала обережнішою. Тепер вона знала, що небезпека може ховатися не лише в темряві чи глибинах землі, але й у речах, які здаються звичайними. Навіть стежка в лісі могла виявитися пасткою, якщо на неї ступити в неправильний час.

Саме так і сталося одного похмурого ранку.

Небо було затягнуте сірими хмарами, і світло пробивалося крізь них тьмяно, наче крізь старе скло. Аделіна вийшла з хатинки з кошиком — вона збиралася назбирати трав біля струмка. Там росли сині квіти, що допомагали від гарячки.

Глиняний голем стояв поруч із хатинкою, як завжди нерухомий.

— Я скоро повернуся, — сказала вона.

Голем не рухався, але вона знала, що він почув.

Стежка до струмка була знайома їй до кожного камінця. Вона ходила нею сотні разів. Але сьогодні щось було не так.

Ліс здавався густішим.

Тихішим.

І стежка…

Стежка була ширшою.

Аделіна зупинилася.

— Дивно…

Вона нахилилася й торкнулася землі. Сліди були — але не її. І не звірів.

Людські.

Багато.

Свіжі.

— Хтось тут ходив…

Вона підвелася й оглянулася.

Ліс стояв тихо, ніби нічого не сталося.

Але стежка йшла далі.

І вона не пам’ятала, щоб вона була такою довгою.

Зазвичай до струмка було недалеко.

Але сьогодні вона йшла вже довше, ніж зазвичай.

І струмка не було чути.

— Я заблукала? — тихо сказала вона.

Аделіна рідко губилася в лісі. Майже ніколи.

Вона заплющила очі й прислухалася.

Ліс мовчав.

Це було найгірше.

Він завжди щось шепотів — але не тепер.

Вона повернула назад.

І завмерла.

Стежка позаду виглядала інакше.

Наче вона ніколи нею не йшла.

— Ні… — прошепотіла вона.

Вітер ледь ворухнув листя.

І тоді вона почула кроки.

Попереду.

Повільні.

Людські.

Аделіна міцніше стиснула посох.

І з туману вийшла постать.

Чоловік.

У старому плащі.

Він ішов повільно, дивлячись перед себе.

І не помічав її.

— Стій! — сказала вона.

Він не зупинився.

Вона підійшла ближче.

Його обличчя було блідим.

Очі — порожніми.

— Ти мене чуєш?

Він пройшов повз неї.

Наче її не було.

А потім з туману вийшла ще одна постать.

Жінка.

Потім ще одна.

І ще.

Люди йшли стежкою один за одним.

Мовчки.

Повільно.

Наче у сні.

— Це не справжні… — сказала вона.

Але вони виглядали справжніми.

Надто справжніми.

Одна жінка раптом повернула голову.

І подивилася прямо на неї.

Її очі були чорними.

Повністю чорними.

— Іди… — прошепотіла вона.

Аделіна відступила.

— Куди?

Жінка повільно підняла руку.

І показала вперед.

Стежка губилася в тумані.

— Іди… — повторила вона.

І повернулася назад.

Аделіна стояла нерухомо.

Люди проходили повз неї один за одним.

Наче тіні.

Наче спогади.

— Це дорога… — сказала вона.

І раптом зрозуміла.

— Це дорога для загублених.

Туман став густішим.

Стежка ледь виднілася.

Але вона йшла вперед.

І щось тягнуло її туди.

Слабко.

Але наполегливо.

Вона зробила крок.

Потім ще один.

І ще.

Кроки ставали важчими.

Повітря холоднішим.

А люди попереду почали зникати в тумані.

Один за одним.

Аделіна раптом зупинилася.

— Ні.

Вона вдарила посохом об землю.

— Я не піду.

Туман здригнувся.

Стежка потемніла.

І раптом перед нею з’явилася постать.

Висока.

Темна.

Без обличчя.

— Ти не їхня… — прошепотів голос.

Аделіна відчула холод.

— Це не твоя дорога, — сказав голос.

— Чия ж тоді?

Довга пауза.

— Тих, хто загубився.

Туман закрутився.

Постаті людей з’явилися знову — але тепер вони стояли нерухомо.

І дивилися на неї.

— Вони не можуть піти назад… — сказав голос.

Аделіна подивилася на них.

Їхні обличчя були порожніми.

Сумними.

— А я можу, — сказала вона.

Постать нахилилася.

— Можеш… поки пам’ятаєш.

— Що пам’ятаю?

— Дім.

Аделіна заплющила очі.

І уявила хатинку.

Піч.

Стіл.

Книгу.

Голема біля дверей.

Світло з’явилося навколо неї.

Слабке.

Але тепле.

Туман почав розходитися.

Постаті зникали.

Одна за одною.

Темна постать відступила.

— Іди… — прошепотів голос.

Світло стало сильнішим.

І раптом усе зникло.

Аделіна стояла посеред лісу.

Звичайного.

Зеленого.

Живого.

Струмок шумів поруч.

Наче нічого не сталося.

Вона важко видихнула.

— Це була дорога…

Вона обернулася.

Стежка була звичайною.

Вузькою.

Знайомою.

Коли вона повернулася до хатинки, голем стояв на місці.

А книга була відкрита.

На сторінці було написано:

"НЕ ВСІ ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДОДОМУ."

А нижче:

"А ДЕЯКІ — НЕ ВЕДУТЬ НІКУДИ."

Аделіна закрила книгу.

І того вечора довго не виходила з хатинки.

Бо тепер вона знала — у лісі є дороги, які з’являються лише раз.

І якщо піти ними занадто далеко — можна не повернутися.

А десь далеко в тумані повільно йшли постаті тих, хто так і не знайшов дороги назад.