Глава: Дзеркало під корінням

Минуло кілька тижнів після ночі срібного вітру. Ліс ніби заспокоївся, але тепер Аделіна відчувала його інакше. Раніше вона чула лише поверхню — шелест листя, тріск гілок, спів птахів. Тепер же вона відчувала глибину. Земля під ногами ніби жила власним життям, і часом їй здавалося, що під корінням дерев рухаються повільні тіні.

Тієї ночі вона сиділа за столом і перебирала сухі трави. Магічна книга лежала поруч. Вона давно не відкривалася сама, але Аделіна знала — це лише питання часу.

Раптом у хатинці стало тихіше.

Не просто тихо — надто тихо.

Навіть вогонь у печі перестав потріскувати.

Аделіна повільно підняла голову.

І побачила, що її відображення у металевій чаші з водою зникло.

Вона нахилилася ближче.

У воді було видно стелю, вогонь, стіл…

Але не її.

— Це недобре… — прошепотіла вона.

Вона торкнулася води пальцем. Поверхня здригнулася, і на мить її обличчя з’явилося — але спотворене, ніби хтось дивився на неї з глибини.

А потім зникло знову.

Книга на столі раптом відкрилася.

Сторінки повільно перегорнулися й зупинилися.

На сторінці був намальований корінь.

Великий, товстий корінь дерева.

А під ним — чорне коло.

Аделіна насупилася.

— Під землею… — сказала вона.

Вода в чаші раптом затремтіла.

І з глибини долинув звук.

Тихий.

Далекий.

Наче хтось стукав по склу.

Тук…

Тук…

Тук…

Аделіна різко встала.

— Це не серце… — сказала вона. — Це інше.

Вона швидко зібрала речі: посох, ніж, кілька трав і маленький ліхтарик із чарівним світлом.

Коли вона вийшла надвір, ніч була темною. Місяць сховався за хмарами, і ліс виглядав густішим, ніж зазвичай.

Але вона знала, куди йти.

Старий дуб стояв у центрі лісу. Його коріння виходило на поверхню, як товсті змії. Це було найстаріше дерево в цих місцях.

І саме туди її тягнуло.

Коли вона підійшла ближче, відчула холод.

Не різкий — повільний і глибокий.

Наче земля була порожньою.

Аделіна поклала руку на кору дуба.

— Покажи, — прошепотіла вона.

Дерево тихо заскрипіло.

І коріння повільно ворухнулося.

Між ними відкрилася вузька щілина.

Темрява всередині була густою, як дим.

Аделіна підняла посох, і його верхівка засвітилася.

Вона ступила вниз.

Земля була вологою, і коріння звисало зі стелі. Деякі з них ворушилися, ніби живі.

Тук…

Тук…

Тук…

Звук ставав голоснішим.

Тунель ішов глибше, ніж вона очікувала. Повітря ставало холоднішим із кожним кроком.

І раптом тунель закінчився.

Перед нею була порожнина.

Кругла.

Ідеально кругла.

Стіни були гладкі, наче їх хтось відполірував.

А посередині висіло воно.

Дзеркало.

Воно не торкалося ні землі, ні стелі. Просто висіло в повітрі.

Темне.

Гладке.

І зовсім не відбивало світло.

Аделіна повільно підійшла ближче.

Тук…

Тук…

Тук…

Звук ішов із нього.

Наче хтось стукав ізсередини.

— Хто ти? — тихо запитала вона.

Дзеркало залишалося нерухомим.

Але раптом його поверхня здригнулася.

І в ньому з’явилося відображення.

Не печери.

Не коріння.

Хатинка.

Її хатинка.

І вона сама — але інша.

Та Аделіна в дзеркалі була блідою. Її очі були темними, а руки — вкриті чорними тріщинами.

Справжня Аделіна відступила на крок.

— Це не я…

Відображення посміхнулося.

І підняло руку.

Аделіна відчула холод на своїй долоні.

Наче хтось торкнувся її зсередини.

— Ні, — сказала вона.

Відображення притиснуло долоню до поверхні дзеркала.

І поверхня почала хвилюватися.

Наче вода.

А потім рука почала виходити назовні.

Темна.

Холодна.

Аделіна різко вдарила посохом об землю.

— Назад!

Світло спалахнуло.

Рука сіпнулася — але не зникла.

Навпаки.

Вона вилізла ще більше.

І потім з’явилося обличчя.

Її обличчя.

Але спотворене.

— Випусти… — прошепотіла істота.

Аделіна відчула, як у неї тремтять руки.

— Ти не я.

Істота посміхнулася.

— Я — ти… без страху…

Поверхня дзеркала розширилася.

Істота майже вилізла.

Повітря стало крижаним.

Коріння на стінах почало ворушитися.

Аделіна заплющила очі.

Вона згадала книгу.

Згадала ліс.

Згадала серце гори.

— Я знаю, хто я, — сказала вона.

Світло знову спалахнуло.

Сильніше.

Тепліше.

Істота закричала.

Її форма почала розсипатися.

— НІ!

— Назад! — крикнула Аделіна.

Дзеркало здригнулося.

І раптом тріснуло.

Тріщина пішла через усю поверхню.

Істота закричала знову — і зникла.

Дзеркало впало на землю.

І розсипалося на пил.

Тиша повернулася.

Коріння заспокоїлося.

Холод зник.

Аделіна довго стояла нерухомо.

Потім повільно піднялася нагору.

Коли вона повернулася до хатинки, книга вже була відкрита.

На сторінці було написано:

"ДЗЕРКАЛА БРЕШУТЬ."

А нижче:

"А ТІНІ — НІ."

Аделіна закрила книгу.

І довго сиділа в темряві.

Бо тепер вона знала — під лісом є не лише серця і сни.

Там є й відображення.

І не всі з них повинні виходити назовні.

А глибоко під старим дубом у темряві ще довго лежав чорний пил — те, що колись було дзеркалом.