Глава: Ніч срібного вітру

Після подорожі до кам’яного серця гори Аделіна кілька днів майже не виходила з хатинки. Вона відчувала втому, яка йшла не від тіла, а від самої магії. Коли вона торкнулася серця гори, щось торкнулося й її — щось давнє і важке, як сама земля.

Магічна книга лежала на столі тихо. Вперше за довгий час вона не відкривалася сама. Наче чекала.

Ліс навколо був спокійним, але цей спокій був дивний. Птахи співали тихіше, звірі ходили обережніше, а вітер майже не рухався між деревами.

На четверту ніч усе змінилося.

Аделіна прокинулася від холоду.

Вогонь у печі давно згас, але холод був не звичайний. Він був легкий і гострий, наче торкався шкіри маленькими голками.

Вона підвелася й виглянула у вікно.

І завмерла.

Ліс світився.

Не яскраво — ледь помітно. Наче хтось розсипав у повітрі срібний пил.

Аделіна швидко накинула плащ і вийшла надвір.

Повітря було наповнене блискучими частинками. Вони плавали в повітрі, як сніг, але не танули й не падали на землю.

— Срібний вітер… — прошепотіла вона.

Вона чула про таке лише раз, від старої відьми, яка вчила її багато років тому.

Срібний вітер приходив тоді, коли межа між світами ставала тонкою.

І коли духи могли переходити її майже без перешкод.

Аделіна простягнула руку. Срібна порошинка опустилася на її долоню — і зникла.

У лісі щось рухалося.

Тихо.

Майже нечутно.

Але вона відчувала.

Раптом між деревами промайнула постать.

Маленька.

Швидка.

— Феї… — сказала вона.

Але це були не ті феї, яких вона знала.

Ці рухалися хаотично. Швидко. Тривожно.

Одна з них раптом зупинилася перед нею.

Маленьке створіння з прозорими крилами зависло в повітрі. Його світло мерехтіло нерівно.

— Прокинулося… — тоненько сказала фея.

— Що саме? — запитала Аделіна.

Фея різко обернулася до темного лісу.

— Вітер знайшов його.

— Кого?

Але фея вже відлетіла.

Срібного пилу ставало більше.

Він почав кружляти у повітрі, ніби підхоплений невидимими потоками.

І тоді Аделіна почула звук.

Тихий.

Схожий на шепіт.

Він лунав звідусіль одразу.

Вона не могла розібрати слів, але відчувала — це не вітер.

Це голоси.

Багато голосів.

Вони шепотіли разом.

А потім дерева здригнулися.

Срібний пил різко закрутився в повітрі.

І вітер з’явився.

Холодний.

Сильний.

Він пронісся між деревами, здіймаючи листя й пил.

Аделіна вперлася посохом у землю.

— Стій! — крикнула вона.

Але вітер лише посилився.

І тоді вона побачила його.

Між деревами рухалася висока постать.

Вона була майже прозора, але її обриси було видно у срібному пилу.

Висока.

Довга.

Наче складена з самого вітру.

І вона рухалася прямо до хатинки.

Аделіна відчула холодний страх.

— Ти не дух лісу… — сказала вона.

Постать зупинилася.

Срібний пил крутився навколо неї, як вихор.

І тоді вона заговорила.

Її голос був тихий, але лунав так, ніби його говорили одразу сотні голосів.

— ТИ… ВІДЬМА…

Аделіна міцніше стиснула посох.

— А ти хто?

Довга пауза.

Вітер стих на мить.

— Я… ПАМ’ЯТЬ…

Срібний пил почав повільно кружляти.

— Чия пам’ять? — запитала вона.

Постать нахилилася вперед.

— ЛІСУ…

Аделіна здригнулася.

— Ліс пам’ятає, — сказала вона. — Але ти не він.

Вітер різко здійнявся.

— Я ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ…

Срібний пил ударив їй в обличчя.

Аделіна заплющила очі.

І раптом побачила образи.

Дерева.

Вогонь.

Сокири.

Падаючі стовбури.

Крики.

Біль.

Вона різко відсмикнулася.

— Ти — біль… — сказала вона.

Вітер завив.

— ПАМ’ЯТЬ БОЛЮ…

Дерева навколо зашуміли.

Наче від страху.

— Чого ти хочеш? — запитала вона.

Довга пауза.

Срібний пил почав падати повільніше.

— ЩОБ ПАМ’ЯТАЛИ…

Аделіна повільно опустила посох.

— Пам’ять — це не помста, — сказала вона.

Вітер завмер.

— Ти не повинен лякати ліс.

Срібна постать здригнулася.

— ВОНИ ЗАБУВАЮТЬ…

— Я не забуду, — сказала вона.

І вона поклала руку на землю.

— І ліс не забуде.

Світло почало розходитися від її руки.

Тепле.

Зелене.

Срібний пил почав танути в цьому світлі.

Вітер слабшав.

Постать ставала прозорішою.

— СПОГАД… — прошепотів голос.

— Так, — сказала вона. — Ти можеш бути спогадом. Не бурею.

Світло стало сильнішим.

Срібна постать повільно розсипалася на тисячі маленьких іскор.

Вітер стих.

Пил осів.

Ліс замовк.

Аделіна повільно опустилася на землю.

Було тихо.

Звичайно тихо.

Як раніше.

Коли вона повернулася до хатинки, книга вже була відкрита.

На сторінці було написано:

"ЛІС ПАМ’ЯТАЄ."

А нижче з’явився ще один рядок:

"І ТИ ТЕЖ."

Аделіна довго дивилася на ці слова.

А потім закрила книгу.

Бо тепер вона розуміла — її магія була не лише в чарах.

Вона була в тому, щоб пам’ятати.

І поки вона пам’ятає — ліс не буде самотнім.

А десь далеко між деревами ще довго мерехтіли останні срібні іскри.