Глава: Кам’яне серце гори

Минуло кілька днів після того, як озеро знову стихло. Ліс ніби повернувся до свого звичного життя, але Аделіна відчувала — спокій був лише зовнішній. Під корінням дерев і глибоко в землі щось ворушилося, ніби світ почав прокидатися шматок за шматком.

Тієї ночі вона довго не могла заснути. Вогонь у печі майже згас, і лише жарини тихо світлилися в темряві. Магічна книга лежала на столі закритою, але Аделіна знала — варто їй лише подумати, і сторінки самі перегорнуться.

І раптом вона почула стукіт.

Не в двері.

Стук ішов з-під підлоги.

Повільний. Глухий. Важкий.

Тук.

Пауза.

Тук.

Аделіна повільно підвелася. Дошки під ногами були холоднішими, ніж зазвичай.

— Я тебе чую, — тихо сказала вона.

Стук припинився.

Потім пролунав знову — але вже трохи далі, ніби щось рухалося під землею.

Аделіна взяла свій посох і нахилилася до підлоги. Вона заплющила очі й провела рукою над деревом.

Земля під хатинкою була неспокійна.

— Це не коріння… — прошепотіла вона.

Раптом магічна книга сама відкрилася.

Сторінки швидко перегорталися, одна за одною, ніби їх гортала невидима рука. Потім вони зупинилися.

На сторінці з’явився малюнок.

Гора.

А під нею — велике кам’яне серце.

Аделіна насупилася.

— Кам’яне серце… — сказала вона.

Вона знала лише одне місце, де таке могло бути — старі пагорби на північ від лісу. Там земля була кам’яниста, і дерева росли рідко. Люди туди майже не ходили, бо казали, що там легко заблукати навіть серед білого дня.

Стук під землею знову пролунав.

І цього разу він був сильнішим.

Тук.

Тук.

Тук.

Наче величезне серце почало битися.

Аделіна швидко зібралася. Вона взяла кілька трав, маленький ніж, посох і накинула плащ.

Коли вона вийшла з хатинки, ніч була холодною й ясною. Місяць освітлював стежку, але світло здавалося блідим, ніби не хотіло торкатися землі.

Глиняний голем стояв на своєму місці.

— Стережи ліс, — сказала вона.

Голем повільно нахилив голову.

Аделіна рушила на північ.

Чим далі вона йшла, тим менше ставало дерев. Земля під ногами ставала твердішою, і час від часу з неї визирало каміння.

І весь цей час вона відчувала слабку вібрацію.

Тук.

Тук.

Тук.

Коли вона дісталася пагорбів, звук став чіткішим.

Він ішов з-під землі.

Перед нею піднімався великий кам’яний схил. Посеред нього була темна тріщина, схожа на вхід у печеру.

Аделіна підійшла ближче.

З тріщини тягнуло холодом.

І чимось старим.

Дуже старим.

Вона підняла посох, і його верхівка засвітилася м’яким світлом.

Печера була вузькою, але йти можна було. Стіни були вологими, і вода повільно стікала вниз тонкими струмками.

Але звук ішов глибше.

Тук.

Тук.

Тук.

Вона йшла довго. Світло від посоха освітлювало лише кілька кроків уперед, і темрява позаду здавалася густою, як туман.

Раптом тунель розширився.

Аделіна вийшла у велику печеру.

І зупинилася.

Посеред печери лежало воно.

Кам’яне серце.

Воно було величезне — вище за людину. Поверхня була нерівною, але в ньому чітко виднілися жилки, схожі на тріщини.

І воно рухалося.

Повільно.

Тук.

Камінь ледь помітно стискався.

Тук.

І розширювався.

Аделіна завмерла.

— Ти живе… — прошепотіла вона.

І раптом серце стиснулося сильніше.

ТУК.

Від удару по печері прокотилася хвиля.

Каміння посипалося зі стелі.

Аделіна ледве встояла на ногах.

— Спокійно… — сказала вона.

Вона підійшла ближче.

З кожним кроком повітря ставало важчим.

І теплішим.

Серце билося швидше.

Тук.

Тук.

Тук.

— Ти прокидаєшся, — сказала вона.

І раптом у її голові пролунав голос.

Глухий.

Глибокий.

Повільний.

"ХТО…"

Аделіна здригнулася.

— Я Аделіна, — сказала вона. — Я відьма цього лісу.

Довга пауза.

Тук.

"ДАВНО…"

— Так, — сказала вона. — Дуже давно.

Серце стиснулося.

ТУК.

"ЧАС…"

— Ще ні, — сказала вона швидко.

Повітря стало гарячішим.

Кам’яні жилки на серці почали світитися слабким червоним світлом.

— Ще не час прокидатися, — сказала вона. — Ліс не готовий.

Довга тиша.

Тук.

"БІЛЬ…"

Аделіна насупилася.

— Що болить?

І тоді вона побачила.

У камені була тріщина.

Довга і глибока.

І з неї сочилося слабке червоне світло.

— Тебе поранили… — сказала вона.

Вона поклала руку на камінь.

Він був гарячий.

І важкий.

І живий.

Вона заплющила очі й почала шепотіти слова лікування.

Світло навколо її руки стало зеленим.

Тріщина повільно почала закриватися.

Серце билося рівніше.

Тук.

Тук.

Тук.

Повітря стало прохолоднішим.

"ТИ…"

— Я допомагаю, — сказала вона.

Світло згасло.

Тріщина зникла.

Серце билося повільно й спокійно.

Тук.

Довга пауза.

Тук.

"СПАТИ…"

Аделіна посміхнулася.

— Спи.

Світло в камені згасло повністю.

Серце сповільнилося.

Тук…

………

Тук…

І майже зупинилося.

Печера стихла.

Аделіна повільно опустила руку.

— Я повернуся, — сказала вона.

Коли вона виходила з печери, земля більше не тремтіла.

Ніч була тихою.

Ліс чекав.

А коли вона повернулася до хатинки, магічна книга знову відкрилася.

На сторінці з’явився новий напис:

"СЕРЦЕ СПИТЬ."

А потім нижче:

"АЛЕ Є Й ІНШІ."

Аделіна довго дивилася на ці слова.

Бо тепер вона знала — під лісом є більше, ніж одне серце.

І якщо вони прокинуться всі разом — навіть вона може не впоратися.

А десь глибоко під землею кам’яне серце повільно билося уві сні.

Тук…

Тук…

Тук…