Глава: Озеро, що пам’ятало імена

Одного ранку, коли над лісом ще стояв густий туман, відьма Аделіна прокинулася від дивного відчуття. Зазвичай ліс співав — листя шелестіло, гілки потріскували, десь у хащах перекликалися птахи. Але цього разу стояла майже повна тиша. Навіть вітер, здавалося, не наважувався торкнутися дерев.

Аделіна вийшла зі своєї хатинки й босими ногами стала на холодну траву. Земля була вологою, але не від роси — вона була важкою, наче ввібрала в себе чиюсь тривогу.

— Щось прокинулося… — тихо прошепотіла вона.

Здалеку, з боку старого озера, почувся глухий звук. Наче хтось великий повільно рухався під водою.

Це озеро було дуже давнім. Старші духи розповідали, що воно існувало ще до того, як у цьому лісі з’явилися перші дерева. Вода в ньому була темна і глибока, а люди майже ніколи туди не ходили. Вони казали, що озеро пам’ятає імена тих, хто колись у ньому втопився.

Аделіна взяла свій посох, накинула темний плащ і рушила стежкою до води.

Ліс навколо був незвично нерухомий. Навіть глиняний голем, якого вона створила для захисту, стояв напружено, ніби щось відчував. Коли вона проходила повз, він повільно повернув голову.

— Стережися, — прошепотіла вона йому.

Голем ледь помітно кивнув.

Коли Аделіна дісталася озера, туман там був густішим, ніж будь-де. Вода виглядала гладкою, як дзеркало. Але в тому дзеркалі нічого не відбивалося — ні небо, ні дерева, ні сама відьма.

Це було поганим знаком.

Вона стала на березі й тихо сказала:

— Я прийшла з миром. Покажися.

Спочатку нічого не сталося. Потім вода ледь помітно здригнулася.

І раптом на поверхні почали з’являтися кола. Одне. Друге. Третє.

Потім із глибини піднялася темна постать.

Вона була схожа на людину, але складалася з води й тіні. Її обличчя постійно змінювалося, ніби складалося з багатьох різних облич одразу.

— Ти… — прошепотіла істота. — Ти та, що говорить із лісом.

— А ти той, хто спить під водою, — відповіла Аделіна.

Істота повільно наблизилася до берега, але не виходила з води.

— Вони будять мене… — сказала вона.

— Хто?

Вода навколо постаті потемніла.

— Люди.

Аделіна нахмурилася.

— Що вони роблять?

— Каміння… залізо… шум… — прошепотіла істота. — Вони кидають це у воду.

Аделіна зрозуміла. Десь неподалік могли почати рубати дерева або копати землю. Люди часто не знали, що деякі місця краще не чіпати.

— Ти хочеш помсти? — запитала вона.

Істота довго мовчала.

— Я хочу спати.

Це була відповідь, якої вона не очікувала.

— Тоді я допоможу, — сказала відьма.

Вона стала на коліна й поклала долоню на воду. Вона була крижана, але Аделіна не відсмикнула руку.

Вона почала шепотіти старі слова — ті, що навчила її магічна книга. Слова були м’якими, як мох, і повільними, як течія.

Вода почала світитися слабким синім світлом.

Але раптом істота різко сіпнулася.

— Пізно… — прошепотіла вона.

І тоді з глибини озера почав підніматися інший рух.

Вода забурлила. Поверхня розірвалася, і щось велике ворухнулося під нею.

Аделіна відчула, як холод пробіг по її спині.

— Ти тут не один… — сказала вона.

Істота з води відступила.

— Це не я… — прошепотіла вона. — Це те, що нижче…

І раптом із глибини піднялася величезна темна тінь.

Вона була схожа на коріння, переплетене з кістками. Вона рухалася повільно, але в її русі відчувалася страшна сила.

Озеро загуло, ніби величезний дзвін.

Аделіна зрозуміла: щось дуже старе прокинулося.

Вона вдарила посохом об землю.

— Ліс! — крикнула вона. — Допоможи мені!

Дерева навколо зашуміли. Коріння під землею ворухнулося.

Темна тінь під водою почала підніматися вище.

І тоді Аделіна побачила око.

Величезне, бліде око, яке дивилося просто на неї.

І воно впізнало її.

Вода навколо почала кипіти.

Аделіна зібрала всю свою силу й прошепотіла:

— Спи.

Око моргнуло.

— Спи, — повторила вона.

Вода почала світитися сильніше.

Темна тінь заворушилася, ніби не хотіла підкорятися.

— Спи! — вигукнула вона.

І раптом усе стихло.

Світло згасло.

Вода стала гладкою.

Око зникло.

Довго Аделіна стояла мовчки, дивлячись на озеро.

Нарешті істота з води знову піднялася на поверхню.

— Воно заснуло… — прошепотіла вона.

Аделіна важко сіла на землю.

— Ненадовго, — сказала вона.

— Ти повернешся? — запитала істота.

Аделіна кивнула.

— Я стежитиму.

Коли вона поверталася до хатинки, ліс знову почав оживати. З’явився вітер, заспівали птахи, зашелестіло листя.

Але тепер вона знала: під лісом і під водою є речі, які не повинні прокидатися.

І якщо вони прокинуться знову — їй доведеться бути готовою.

А вночі, коли вона вже засинала, магічна книга на столі сама відкрилася.

І на сторінці повільно з’явилися слова:

"ТЕ, ЩО СПИТЬ У ВОДІ, НЕ Є НАЙСТАРІШИМ."

Аделіна довго дивилася на цей напис у темряві.

Бо якщо це було правдою — значить, у лісі ще залишалися таємниці, про які вона навіть не здогадувалася.