Глава: Кам’яне Місто Магів

Після того як Аделіна повернулася з глибин землі, ліс став спокійнішим. Навіть вітер ніби дихав рівніше, а дерева більше не тривожилися ночами. Первородний знову спав під корінням, і земля стала теплою та живою.

Але книга не замовкла.

Минуло лише кілька днів, як вона знову почала світитися.

Цього разу — сірим світлом.

Не теплим.

І не темним.

А старим.

Дуже старим.

Аделіна сиділа за столом у своїй хатині, коли книга повільно відкрилася сама.

Сторінки перегорталися довго, ніби книга щось шукала.

І нарешті зупинилися.

На сторінці був малюнок.

Кам’яні вежі.

Зруйновані стіни.

І велике коло посеред міста.

— Це не ліс… — прошепотіла вона.

Голем подивився через її плече.

— Камінь старий, — сказав він. — Дуже старий.

З’явилися слова.

"Місто ще стоїть."

Пауза.

"Але маги зникли."

Ще пауза.

"І щось прокинулося там."

Аделіна повільно закрила книгу.

— Значить… пора в дорогу.

Аделіна рідко покидала свій ліс.

Ліс був її домом.

Її силою.

Її захистом.

Але цього разу шлях лежав далеко.

Вона йшла три дні.

Через пагорби.

Через річки.

Через старі дороги, які давно заросли травою.

Водяний дух летів поруч.

Голем ішов позаду, і земля тихо гуділа під його кроками.

Феї кружляли над головою.

Темна Тінь ковзала між камінням.

На четвертий день вони побачили його.

Місто.

Воно стояло серед кам’яної долини.

Старе.

Зруйноване.

Але величне.

Вежі були тріснуті.

Стіни обвалені.

Але магія…

Магія була жива.

— Я це відчуваю… — сказала Аделіна.

Книга затремтіла.

І відкрилася.

"Обережно."

Вони зайшли в місто.

І одразу стало тихо.

Дуже тихо.

Ні вітру.

Ні птахів.

Ні звуків.

Навіть їхні кроки звучали дивно приглушено.

— Тут щось не так… — сказав водяний дух.

І тоді вони побачили коло.

Величезне кам’яне коло посеред площі.

У ньому були вирізані символи.

Стародавні.

Старіші за книгу.

Аделіна підійшла ближче.

І завмерла.

Навколо кола стояли статуї.

Десятки статуй.

Маги.

У плащах.

З посохами.

З піднятими руками.

— Це… вони? — прошепотіла вона.

Книга відповіла.

"Так."

— Вони мертві?

Пауза.

"Ні."

Аделіна відступила.

— Що значить ні?

І тоді…

Один із кам’яних магів тріснув.

Ледь чутно.

Голем одразу став перед нею.

Темна Тінь розгорнулася.

Водяний дух зібрався в щит.

Тріщина стала більшою.

Потім ще.

І ще.

І раптом…

Камінь відпав.

І зсередини засвітилося світло.

Маг повільно поворухнувся.

Його очі відкрилися.

Світлі.

Сяючі.

Живі.

Він подивився на Аделіну.

Дуже довго.

— Скільки… часу… минуло… — сказав він.

Його голос був слабкий.

Наче вітер.

— Дуже багато, — відповіла вона.

— Місто… стоїть?

— Руїни.

Він закрив очі.

— Ми… не встигли…

— Що сталося?

Маг подивився на неї.

— Темрява… прийшла…

— Яка темрява?

Він повільно підняв руку.

І показав у центр кола.

— Там…

У центрі кола була тріщина.

Тонка.

Темна.

Глибока.

І з неї йшов холод.

Не звичайний холод.

А порожній.

— Це портал… — сказала Аделіна.

Маг похитав головою.

— Гірше…

— Що може бути гірше?

І тоді…

Тріщина розширилася.

На мить.

І щось подивилося звідти.

Навіть Темна Тінь відступила.

— Воно ще живе… — прошепотів маг.

Книга відкрилася різко.

Сторінки переверталися швидко.

Дуже швидко.

І зупинилися.

"Порожнеча."

Пауза.

"Вона повертається."

Аделіна відчула холод у грудях.

— Я можу це закрити?

Книга мовчала.

Маг подивився на неї.

— Якщо ти хранителька… можеш…

— А якщо ні?

Він мовчав.

Аделіна стала біля тріщини.

Голем поклав руки на землю.

Водяний дух закружляв.

Феї засвітилися.

Темна Тінь розтягнулася навколо.

Вона відкрила книгу.

І почала читати.

Слова були важкі.

Старі.

Небезпечні.

Тріщина почала рухатися.

Порожнеча заворушилася.

І раптом…

Щось полізло назовні.

Це не була істота.

Це була форма.

Темна.

Ламана.

Неправильна.

Вона рухалася ривками.

Наче світ її не приймав.

— Назад! — крикнула Аделіна.

Голем ударив.

Істота розсипалася.

І зібралася знову.

Водяний дух накрив її.

Вона пройшла крізь воду.

Темна Тінь вдарила.

Вона пройшла крізь тінь.

— Вона не справжня! — крикнула Аделіна.

Книга засвітилася.

"Запечатай."

Аделіна підняла руки.

І вся магія зібралася в одну точку.

Світло.

Вода.

Земля.

Тінь.

Все.

І вона направила це в тріщину.

Світло вибухнуло.

Порожнеча закричала.

І тріщина…

Закрилася.

Повільно.

Але назавжди.

Коли все закінчилося, маг сидів на землі.

Втомлений.

Старий.

— Ти… встигла…

— Що це було?

— Наш ворог…

— Він повернеться?

Маг подивився на неї.

— Колись…

Перед тим як розсипатися в пил, маг сказав:

— Тепер… ти остання…

— Остання хто?

— Хранителька…

І він зник.

Книга відкрилася востаннє.

"Ти не одна."

Аделіна завмерла.

— Що?

Але сторінка перевернулася.