Глава: Підкоріння Світу

Після того як Аделіна пройшла через Врата Богів і повернулася до свого лісу, вона відчула дивний неспокій. Ліс був живий, дерева шуміли, вода текла, феї співали, але десь глибоко під землею щось ворушилося.

Це було не зло.

Але й не добро.

Це було щось давніше за сам ліс.

Одного вечора, коли туман повільно стелився між деревами, Аделіна сиділа біля своєї хатини. Перед нею лежала магічна книга, і раптом сторінки почали самі перегортатися.

Не золотим світлом.

Не зеленим.

А темно-синім, майже чорним.

— Це щось нове… — прошепотіла вона.

Голем, що стояв поруч, повільно повернув голову.

— Земля кличе, — сказав він глухим голосом. — Дуже глибоко.

Водяний дух занервував. Його форма почала тремтіти.

Феї сховалися серед гілок.

Навіть Темна Тінь, яка вже давно стала союзником, завмерла.

Книга відкрилася на сторінці, де була лише одна фраза:

"Під корінням спить Перше."

Аделіна знала — вона повинна знайти це.

Вона взяла посох, книгу і вирушила до найстарішого дерева лісу. Його стовбур був ширший за будинок, а коріння піднімалося із землі, мов кам'яні змії.

Коли вона доторкнулася до кори, дерево відкрило прохід.

Темний.

Глибокий.

Живий.

— Ми йдемо разом, — сказала вона.

Голем ступив першим. Земля розступалася під його ногами.

Вони спускалися довго.

Дуже довго.

Коріння ставало товстішим. Повітря холоднішим. Світло слабшим.

І раптом вони почули звук.

Не голос.

Не крик.

А серцебиття.

БУМ…

БУМ…

БУМ…

— Ти чуєш? — прошепотіла Аделіна.

— Так, — відповів водяний дух. — Воно живе.

Вони вийшли у величезну печеру.

І там було щось.

Величезне.

Темне.

Схоже на камінь.

Але камінь… дихав.

Кожен подих змушував землю рухатися.

Кожен подих піднімав пил у повітря.

Кожен подих змушував коріння скрипіти.

— Це не просто істота… — сказала Аделіна.

Книга розкрилася сама.

Слова з’явилися повільно:

"Це Первородний."

"Він був тут до дерев."

"До води."

"До світла."

Аделіна відчула холод.

— Він небезпечний?

Книга мовчала.

І раптом…

Очі відкрилися.

Величезні.

Кам’яні.

Старіші за час.

І істота подивилася на неї.

Коли Первородний заговорив, звук був схожий на землетрус.

— Хто… торкнувся… сну…

Голем став перед Аделіною.

Темна Тінь розтягнулася навколо.

Водяний дух зібрався у кулю.

Але Аделіна зробила крок вперед.

— Я Аделіна. Хранителька лісу.

Довга тиша.

— Ліс… ще… живий?

— Так.

— Світ… ще… стоїть?

— Так.

Ще довша тиша.

— Тоді… я… сплю…

І очі почали закриватися.

Але книга раптом засвітилася.

Яскраво.

Небезпечно.

І слова з’явилися:

"Його сон закінчується."

Земля затремтіла.

Коріння почало рухатися.

Каміння падало зі стелі.

Первородний почав підніматися.

Повільно.

Але кожен рух був як буря.

— Зупини його! — крикнув водяний дух.

— Я не можу! — відповіла Аделіна. — Він старіший за магію!

Книга засвітилася ще сильніше.

І з’явилося нове слово:

"Колиска."

— Колиска? Що це?!

І раптом вона зрозуміла.

Його не треба знищити.

Його треба заспокоїти.

Аделіна стала на коліна.

Поклала руки на землю.

І почала читати.

Не заклинання.

Не магію.

А щось старіше.

Слова приходили самі:

— Земле стара… — Земле глибока… — Земле жива… — Спи…

Голем теж став на коліна.

Водяний дух опустився на землю.

Навіть Темна Тінь затихла.

І Первородний…

Зупинився.

Його очі дивилися прямо на неї.

— Ти… пам’ятаєш…

— Я слухаю, — сказала вона.

І тоді істота лягла назад.

Повільно.

Важко.

Назад у сон.

Перед тим як заснути, Первородний сказав:

— Хранителько…

— Так?

— Коли… я… прокинуся…

— Я буду тут.

— Тоді… світ… житиме…

І він заснув.

Знову.

Назавжди.

Або майже.

Коли вони повернулися нагору, ліс був іншим.

Глибшим.

Сильнішим.

Живішим.

Книга відкрилася востаннє того дня.

І там було написано:

"Ти стала хранителькою не лише лісу."

"Ти стала хранителькою глибин."

Аделіна подивилася на дерева.

На небо.

На світло.

І прошепотіла:

— Пригоди тільки починаються.