Глава: Істота під корінням

Аделіна йшла вглиб лісу довго. Чим далі вона заходила, тим холодніше ставало повітря. Дерева тут були старі, викривлені, ніби їх скрутило від болю. Мох на стовбурах почорнів, а трава під ногами стала рідкою і ламкою.

Вона знала — це і є те місце.

Тут темрява була сильнішою.

Книга тихо лежала під її плащем, але вона відчувала, як від неї йде слабке тепло, ніби вона показувала дорогу.

— Я близько… — прошепотіла Аделіна.

І в ту ж мить земля під ногами стала м’якою.

Наче гнила.

Вона зупинилася.

Присіла.

І торкнулася землі.

Холод одразу пробіг по її руці.

Мертвий холод.

— Тут…

Раптом земля тихо затремтіла.

Аделіна різко підвелася.

— Хто тут?!

Тиша.

Але лише на мить.

Під землею щось рухалося.

Повільно.

Важко.

Наче велике тіло пробиралося крізь коріння.

Вона відступила на кілька кроків.

І тоді земля тріснула.

Прямо перед нею.

Коріння розійшлося в сторони.

І з темряви щось вилізло.

Спершу вона побачила лапу.

Довгу.

Криву.

Вкриту корою.

Але кора була чорна.

Мертва.

Потім вилізла голова.

І Аделіна завмерла.

Істота була схожа на звіра і дерево водночас. Її тіло складалося з коріння і гнилої деревини. Між тріщинами в корі світилося тьмяне зелене світло.

Але очі…

Очі були чорні.

Порожні.

— Що ти таке… — прошепотіла вона.

Істота повернула голову.

І подивилася прямо на неї.

Вона була велика.

Майже як кінь.

Але рухалася неприродно — різко, ривками.

Наче її тіло не слухалося.

— Дух лісу?… — тихо сказала Аделіна.

Але одразу зрозуміла.

Ні.

Це було щось інше.

Щось зіпсоване.

Істота раптом зашипіла.

І звук був схожий на тріск сухих гілок.

Книга під плащем різко нагрілася.

Аделіна швидко витягла її.

Вона відкрилася сама.

На сторінці з’явилися слова:

"Гнилий страж."

І нижче:

"Не був злим."

— Був?… — прошепотіла вона.

І тоді вона зрозуміла.

Це був дух.

Один із духів лісу.

Колись.

Істота зробила крок вперед.

Під її лапами земля чорніла.

Трава в’янула.

— Тебе отруїли… — сказала Аделіна.

Істота загарчала.

І кинулася вперед.

Аделіна ледве встигла відскочити.

Лапа вдарила об землю там, де вона стояла.

Земля тріснула.

Вона підняла руку.

І намалювала знак у повітрі.

Світло спалахнуло.

І вдарило в істоту.

Вона закричала.

Але не від болю.

Наче від люті.

— Я не хочу тебе знищувати! — сказала Аделіна.

Але істота не слухала.

Вона знову кинулася вперед.

Книга перегорнула сторінку.

Слова з’явилися швидко:

"Серце."

— Де?!

Слова змінилися:

"Всередині."

Істота знову вдарила.

Аделіна відступала.

Швидко.

Але вона дивилася.

Шукала.

І тоді вона побачила.

У грудях істоти.

Між корінням.

Світилося щось темне.

— Ось воно…

Вона зосередилася.

Простягнула руку.

І побачила нитки магії.

Ті самі нитки, яких її навчила книга.

Вона схопила одну.

Потім ще.

І потягнула.

Істота закричала.

Вона впала на передні лапи.

Земля здригнулася.

Темрява в її грудях почала рухатися.

Наче жива.

— Виходь… — прошепотіла Аделіна.

І раптом з грудей істоти вирвалася чорна тінь.

Вона закрутилася в повітрі.

Шипіла.

Смикалася.

Аделіна швидко стиснула руку.

Нитки затягнулися.

Тінь закричала.

І зникла.

Настала тиша.

Істота лежала нерухомо.

Аделіна повільно підійшла ближче.

— Ти живий?…

І раптом очі істоти засвітилися.

Але тепер вони були зелені.

М’які.

Спокійні.

Вона повільно підвелася.

Подивилася на Аделіну.

І схилила голову.

— Все добре… — сказала вона тихо.

Істота повільно розвернулася.

І пішла в ліс.

Тепер трава під її лапами не чорніла.

Книга тихо закрилася.

Аделіна стояла сама.

Але тепер ліс дихав інакше.

Легше.

Та раптом…

З глибини лісу долинув звук.

Низький.

Глухий.

Наче щось велике ворушилося під землею.

Книга знову відкрилася.

І на сторінці було написано:

"Це не кінець."

А нижче:

"Воно прокидається."

Аделіна повільно подивилася в темряву.

І зрозуміла.

Ця істота була лише початком.