Глава: Дух старого лісу

Однієї ночі Аделіна прокинулася раптово, ніби хтось покликав її на ім’я.

Вона сіла на ліжку і прислухалася.

Було тихо.

Занадто тихо.

Навіть вітер не шумів у гілках, навіть нічні птахи мовчали. Ліс ніби завмер.

— Це не просто так… — прошепотіла вона.

І в ту ж мить книга на столі відкрилася.

Повільно.

Сторінки перегорнулися самі.

І зупинилися.

На сторінці було лише одне слово:

"Прийди."

Аделіна подивилася на книгу.

— Куди?

Слова змінилися.

"Вглиб."

Вона мовчки встала, накинула плащ і взяла свічку. Полум’я дивно тремтіло, хоча повітря в хаті було нерухоме.

Коли вона вийшла надвір, холод одразу обійняв її.

Ліс був темний.

Темніший, ніж зазвичай.

Але вона знала дорогу.

Ноги самі несли її вперед.

Вона йшла довго.

Дерева ставали старішими.

Товстішими.

Їхні гілки перепліталися над головою так густо, що навіть місяця не було видно.

І тоді вона відчула.

Присутність.

Величезну.

Стародавню.

Вона зупинилася.

— Я прийшла… — сказала вона тихо.

Нічого.

Лише тиша.

Раптом земля під ногами здригнулася.

Ледь помітно.

Але достатньо, щоб вона це відчула.

Потім ще раз.

І ще.

Коріння дерев почало рухатися.

Повільно.

Наче прокидалося після довгого сну.

Аделіна відступила на крок.

— Я не ворог…

Земля тріснула.

І з неї піднялося щось велике.

Спершу вона подумала, що це дерево.

Але воно рухалося.

Це був дух.

Дух лісу.

Його тіло було зроблене з кори і коріння. Очі світилися м’яким зеленим світлом. Він був величезний — вищий за будь-яке дерево поруч.

Коли він рухався, земля тихо гуділа.

— Відьмо… — прозвучав голос.

Голос був глибокий.

Старий.

Наче сам час говорив.

Аделіна стояла нерухомо.

— Це ти кликав мене?

Дух дивився на неї довго.

Наче оцінював.

— Ти змінилася… — сказав він.

— Я вчилася.

Дух повільно нахилився ближче.

— Я відчуваю книгу.

Аделіна напружилася.

— Вона не шкодить лісу.

Дух мовчав.

Довго.

— Поки що… — сказав він.

Раптом вітер піднявся.

Гілки зашуміли.

Але дух навіть не поворухнувся.

— Ліс слабшає… — сказав він.

Аделіна насупилася.

— Як?

Дух підняв руку.

І земля засвітилася.

Вона побачила коріння.

І між ними…

Темні плями.

— Гниль… — прошепотіла вона.

— Темрява… — сказав дух.

Аделіна опустилася на коліна і торкнулася землі.

Вона відчула холод.

Неприродний.

Мертвий.

— Це не просто магія… — сказала вона.

— Ні… — відповів дух. — Це щось старіше.

Книга раптом засвітилася під її плащем.

Вона витягла її.

Книга відкрилася сама.

Слова з’явилися швидко:

"Серце."

І нижче:

"Знайди серце."

— Серце чого? — спитала вона.

Але слова зникли.

Дух подивився на книгу.

— Вона знає…

Аделіна підвелася.

— Де шукати?

Дух повернувся.

І показав рукою вглиб лісу.

Туди, де дерева росли найгустіше.

— Там… — сказав він.

— Я піду.

Дух подивився на неї ще раз.

— Це небезпечно.

Аделіна ледь усміхнулася.

— Я знаю.

Він повільно відступив.

І знову став частиною землі.

Коріння закрилося.

І він зник.

Ліс знову став тихим.

Але тепер вона знала.

Щось було не так.

Вона подивилася вглиб темряви.

Туди, куди показав дух.

І відчула холод.

Навіть звідси.

Книга тихо перегорнула сторінку.

І на ній з’явилися слова:

"Поспішай."

Аделіна глибоко вдихнула.

— Гаразд… — сказала вона.

І зробила крок у темряву.

Так почалася нова пригода Аделіни.

Пригода, яка могла врятувати ліс.

Або знищити його назавжди.