Глава: Дзеркало забутих імен

Минуло кілька тижнів після того, як книга завершила перші уроки. Вона більше не відкривалася сама, і Аделіна почала думати, що навчання закінчилося — принаймні на деякий час.

Життя повернулося до звичного ритму. Люди приходили зі своїми бідами, феї інколи з’являлися біля вікна, а тролі зрідка залишали біля її дому каміння — знак того, що ліс у безпеці.

Але одного ранку вона знайшла на порозі дивний предмет.

Це було дзеркало.

Старе, кругле, з темною металевою оправою. Воно було брудне, ніби пролежало в землі багато років.

Аделіна нахилилася й підняла його.

Дзеркало було холодним.

Надто холодним.

— Хтось залишив тебе тут не просто так… — сказала вона тихо.

Вона занесла дзеркало до хати і поставила на стіл.

І в ту ж мить книга здригнулася.

Вперше за довгий час.

Книга повільно відкрилася.

Сторінки перегорнулися самі.

І на одній з них з’явилися слова:

"Не дивись довго."

Аделіна подивилася на книгу.

— Чому?

Слова змінилися.

"Бо воно дивиться у відповідь."

Вона перевела погляд на дзеркало.

Спершу вона бачила лише себе.

Втомлене обличчя.

Темне волосся.

Сірі очі.

Але потім…

Щось змінилося.

Її відображення не повторило рух.

Воно залишилося нерухомим.

Аделіна різко відсахнулася.

Відображення повільно усміхнулося.

Саме по собі.

— Ох ти ж… — прошепотіла вона.

Вона схопила книгу.

— Що це?

Слова з’явилися швидко:

"Дзеркало забутих."

І нижче:

"Воно показує те, що загублено."

Аделіна знову подивилася в дзеркало.

Тепер там була не лише вона.

Позаду неї стояли постаті.

Розмиті.

Темні.

Наче тіні.

Вона різко обернулася.

Нікого.

Знову подивилася в дзеркало.

Вони були там.

Ближче.

— Хто ви… — прошепотіла вона.

І одна з тіней підняла руку.

І торкнулася скла зсередини.

Скло тріснуло.

Тихо.

Ледь чутно.

Книга різко зачинилася.

Свічки згасли.

А в хаті стало холодно.

— Ні… — сказала Аделіна. — Ви сюди не вийдете.

Вона швидко намалювала знак у повітрі.

Світло спалахнуло.

Але дзеркало лише потемніло.

Тіні всередині рухалися швидше.

Вони тягнулися до тріщини.

І раптом…

Одна рука вилізла назовні.

Аделіна відступила.

Рука була сіра.

Тонка.

Нелюдська.

Книга знову відкрилася.

Слова з’явилися різко:

"Назви ім’я."

— Чиє ім’я?!

Слова змінилися:

"Їхнє."

Тінь вилізла ще більше.

Вона вже була наполовину зовні.

І тоді Аделіна зрозуміла.

Забуті.

Вони були забуті.

Без імен.

— Я не знаю ваших імен! — сказала вона.

Тінь зашипіла.

І раптом вона почула шепіт.

Тихий.

Ледве чутний.

— Марен… — Став… — Ліра…

Аделіна широко відкрила очі.

— Це… ваші імена?

Тіні затремтіли.

Вона підійшла ближче.

— Марен… Став… Ліра…

Світло спалахнуло.

Тіні закричали.

Але не від болю.

Вони почали зникати.

Повільно.

Спокійно.

Остання тінь подивилася на неї.

І кивнула.

Перш ніж зникнути.

Дзеркало стало звичайним.

Холод зник.

Свічки знову загорілися.

Книга лежала відкрита.

На сторінці були слова:

"Ти повернула їх."

І нижче:

"Пам’ять — теж магія."

Аделіна повільно сіла.

Вона відчувала втому.

Але й дивне тепло.

— Вони були загублені… — сказала вона.

Слова змінилися:

"Більше ні."

Тієї ночі вона винесла дзеркало до лісу.

І закопала його під старим деревом.

— Спочивайте… — тихо сказала вона.

Вітер тихо прошелестів у відповідь.

Коли вона повернулася додому, книга була закрита.

Але на обкладинці з’явився новий знак.

Маленький.

У формі ока.

Аделіна провела по ньому пальцем.

— Ти змінюєшся… — сказала вона.

І їй здалося…

Що книга стала трохи теплішою.