Глава: Книга, що навчає (продовження і завершення)

Наступні дні Аделіна майже не виходила з дому. Люди приходили до неї, як і раніше, але вона відчувала — щось змінилося. Вона бачила більше, ніж раніше. Помічала тонкі нитки сили навколо кожної людини. У когось вони були світлі, у когось тьмяні, а в когось — темні й сплутані.

І все це вона навчилася бачити завдяки книзі.

Книга більше не лежала тихо. Тепер вона відкривалася сама майже щовечора, ніби знала, коли настає час навчання.

І одного разу, коли ніч була особливо темною, вона відкрилася знову.

Свічки самі загорілися.

Аделіна навіть не здивувалася.

— Що сьогодні? — тихо спитала вона.

Сторінки перегорнулися.

Зупинилися.

І слова повільно з’явилися:

"Сила без контролю — це загибель."

Вона нахилилася ближче.

— Я знаю це…

Слова змінилися.

"Але ти не вмієш контролювати."

Аделіна трохи насупилася.

— То навчи мене.

Повітря раптом стало холодним.

На столі з’явилася маленька тінь.

Вона була схожа на чорний дим, що повільно крутився в повітрі.

— Тримай… — прошепотів голос книги.

Тінь почала рости.

Вона витягнулася і стала схожою на маленьку істоту з довгими руками.

Вона шипіла.

І намагалася втекти.

Аделіна простягнула руку.

Істота відсахнулася.

— Спокійно… — сказала вона.

Але істота кинулася до стіни.

І пройшла крізь неї.

Зникла.

Книга різко зачинилася.

Свічки згасли.

За мить книга знову відкрилася.

На сторінці було лише одне слово:

"Знову."

Тінь з’явилася знову.

Цього разу більша.

Зліша.

Вона зашипіла і кинулася на Аделіну.

Але цього разу вона була готова.

Вона підняла руку.

І нитки світла з’явилися в повітрі.

Ті самі нитки, які вона навчилася бачити.

Вона схопила одну.

І потягнула.

Нитка обвила тінь.

Тінь закричала.

Але не зникла.

— Тримай… — прошепотів голос книги.

Вона схопила ще одну нитку.

Потім ще.

І ще.

Тінь сіпалася.

Але вже не могла втекти.

Аделіна повільно стиснула руку.

Нитки затягнулися.

Тінь зменшилася.

Ще.

І ще.

Поки не стала маленькою чорною іскрою.

Вона поклала іскру на сторінку книги.

Іскра зникла.

Наче її поглинули.

Слова з’явилися знову:

"Добре."

А потім:

"Ти вчишся."

Аделіна відкинулася на спинку стільця.

Вона була втомлена.

Але задоволена.

— Що далі? — тихо спитала вона.

Сторінки почали перегортатися швидше, ніж будь-коли раніше.

Одна за одною.

Десятки.

Сотні.

Наче книга шукала щось.

І раптом зупинилася.

На сторінці був намальований знак.

Складний.

Дуже складний.

І під ним слова:

"Останній урок."

Аделіна насторожилася.

— Уже?

Слова змінилися.

"Поки що."

Вона торкнулася знака.

І раптом світ навколо зник.

Вона стояла в темряві.

Без лісу.

Без дому.

Без землі під ногами.

Лише темрява.

І раптом у темряві з’явилося світло.

Маленьке.

Слабке.

Воно тремтіло.

Майже гасло.

— Це ти… — прошепотів голос книги.

Аделіна зрозуміла.

Це була її сила.

Раптом з темряви потягнулися тіні.

Вони тягнулися до світла.

Хотіли його погасити.

Аделіна простягнула руки.

І накрила світло.

Тіні торкнулися її рук.

Було холодно.

Дуже холодно.

Але вона не відступила.

Світло стало сильнішим.

Тіні відступили.

І тоді вона зрозуміла.

Сила — це не тільки закляття.

Сила — це витримка.

Світло спалахнуло.

І темрява зникла.

Аделіна знову сиділа у своїй хаті.

Перед нею лежала книга.

Закрита.

Спокійна.

Вона обережно поклала на неї руку.

— Дякую… — сказала вона.

Книга не відкрилася.

Але вона відчула тепло.

Тієї ночі вона довго сиділа біля вікна.

Ліс був тихий.

Магія текла між деревами.

І тепер вона відчувала її краще, ніж будь-коли.

Перед сном вона ще раз подивилася на книгу.

І на мить їй здалося…

Що вона дихає.

А коли вона заснула, книга повільно відкрилася.

Лише на одну сторінку.

І на ній з’явилися слова:

"Учениця стала відьмою."

А нижче:

"Але шлях тільки починається."

Так закінчився перший період навчання Аделіни.

Але книга ще мала багато таємниць.

І одного дня…

Вона відкриється знову.