Глава: Книга, що навчає

Після того як Аделіна знайшла стару книгу магії, її життя змінилося. Вона більше не була просто відьмою, яка лікувала людей і розмовляла з духами лісу. Тепер у її домі лежало щось інше — щось давнє і розумне.

Книга.

Вона лежала на столі, загорнута в темну тканину, але навіть крізь тканину від неї відчувалася сила. Інколи вночі сторінки тихо шаруділи самі по собі, ніби їх перегортав невидимий вітер.

Перші кілька днів Аделіна боялася її відкривати.

Не тому, що була слабкою.

А тому, що була мудрою.

Вона знала: старі речі ніколи не дають силу просто так.

Одного вечора, коли над лісом зійшов місяць, книга сама почала рухатися.

Спершу ледве помітно.

Потім сильніше.

Тканина повільно сповзла зі столу.

Аделіна мовчки дивилася на це.

— Отже… ти вирішила почати, — сказала вона.

Книга відкрилася сама.

Сторінки швидко перегорталися, одна за одною, поки не зупинилися на середині.

Літери на сторінці почали світитися.

На сторінці було написано:

"Кожна відьма повинна знати три речі: бачити, чути, і тримати."

Аделіна нахилилася ближче.

І раптом слова змінилися.

"Почнемо з бачення."

Свічки погасли.

У хаті стало темно.

Але не зовсім.

Бо сторінка світилася блідим світлом.

— Гаразд… — тихо сказала Аделіна. — Покажи мені.

І тоді вона торкнулася сторінки.

Світ навколо зник.

Вона стояла в лісі.

Але це був не той самий ліс.

Цей ліс був інший — темніший і глибший.

Дерева були величезні.

Тіні були живі.

Повітря було густе, як вода.

Аделіна одразу зрозуміла.

Це був магічний світ.

Світ, який ховається під звичайним.

— Дивись… — прошепотів голос.

Вона обернулася.

Нікого.

Але голос був поруч.

Книга говорила з нею.

І тоді вона побачила.

На гілці сиділа маленька істота. Вона була схожа на фею, але темну, мов ніч.

Під корінням дерева ворушився дух землі.

А між деревами текла тонка нитка світла.

— Магія… — прошепотіла Аделіна.

— Так… — відповів голос.

— Навчись бачити її…

І тоді все стало яснішим.

Нитки світла були всюди.

У деревах.

У землі.

У повітрі.

Навіть у ній самій.

Раптом видіння зникло.

Аделіна знову сиділа у своїй хаті.

Книга була відкрита.

На сторінці тепер було написано:

"Ти бачиш."

А під цими словами з’явилося інше:

"А тепер — чуй."

У хаті стало тихо.

Занадто тихо.

А потім вона почула.

Спершу вітер.

Потім дерева.

Потім…

Шепіт.

Голоси були тихі.

Далекі.

Але справжні.

— Відьмо… — Слухай… — Ми тут…

Аделіна повільно вдихнула.

Вона не боялася.

Вона слухала.

І раптом вона зрозуміла слова.

Духи лісу говорили.

Коріння дерев співало.

Навіть каміння шепотіло.

— Добре… — сказав голос книги.

Слова на сторінці знову змінилися.

"Ти чуєш."

І нижче:

"А тепер — тримай."

Повітря стало важким.

Свічки спалахнули.

І раптом над книгою з’явилася маленька іскра світла.

Вона літала в повітрі, як жива.

Аделіна простягнула руку.

Іскра втекла.

— Ні… — прошепотів голос. — Тримай.

Вона спробувала знову.

Іскра знову втекла.

Третій раз вона діяла інакше.

Вона не схопила її.

Вона дозволила їй сісти на долоню.

Іскра затремтіла.

Але залишилася.

Книга засвітилася.

Слова з’явилися повільно:

"Ти тримаєш."

І раптом іскра зникла.

Але тепло залишилося в її руці.

Книга повільно закрилася.

Навчання на сьогодні закінчилося.

Аделіна сиділа мовчки.

Вона відчувала втому.

Але також силу.

Нову силу.

Глибшу.

Старішу.

Тієї ночі вона вийшла надвір.

Ліс був інший.

Тепер вона бачила нитки магії між деревами.

Чула тихі голоси.

І відчувала силу в повітрі.

— Дякую… — тихо сказала вона.

І вітер тихо прошелестів у відповідь.

А в хаті книга знову відкрилася сама.

Лише на мить.

І на сторінці з’явилися слова:

"Це тільки початок."