Глава: Остання тінь демона

Минуло кілька місяців відтоді, як демон відступив від дому Аделіни. Ліс знову став тихим, птахи повернулися до гілок, а вітер більше не приносив запаху попелу. Люди знову почали приходити до відьми — хто з хворобами, хто з бідою, хто з проханнями.

Та сама Аделіна знала — це ще не кінець.

Демон не був знищений. Він лише чекав.

І одного ранку це стало очевидно.

На порозі її дому з’явився старий чоловік. Він ледве тримався на ногах, а його очі були повні страху.

— Він повернувся… — прошепотів старий. — У нашому селі… худоба мре… діти кричать ночами… і тінь… тінь ходить по хатах…

Аделіна мовчки слухала. Вона вже знала відповідь ще до того, як він договорив.

Демон повернувся.

Вона вийшла надвір і глянула на ліс. Дерева стояли нерухомо, але між ними ніби ворушилася темрява.

— Цього разу все закінчиться, — сказала вона тихо.

Тієї ночі Аделіна приготувалася до битви.

Вона намалювала велике коло перед своїм домом — більше, ніж будь-коли раніше. У колі були символи захисту, сили і вигнання. Вона запалила сім чорних свічок і одну білу — в центрі.

Тролі прийшли першими. Вони мовчки стали навколо галявини.

Потім з’явилися феї — їхнє світло зависло у повітрі, наче зорі.

Навіть ліс ніби затамував подих.

— Він прийде, — сказала Аделіна. — І цього разу ми його не відпустимо.

Опівночі земля здригнулася.

Свічки затремтіли, хоча вітру не було.

І тоді з’явилася тінь.

Спершу вона була тонкою, як дим. Потім густішою. А потім із неї виросла постать.

Демон.

Його очі палали червоним світлом, а голос був схожий на тріск вогню.

— Відьмо… — прошепотів він. — Ти думала, що перемогла?

Аделіна стояла нерухомо.

— Ні, — сказала вона. — Але сьогодні переможу.

Демон засміявся, і від його сміху затріщали дерева.

— Ти слабка. Людина. Ти не можеш мене знищити.

— Можу, — відповіла вона. — Бо я не сама.

І тоді почалася битва.

Демон кинувся вперед, але вдарився об невидимий бар’єр. Коло світилося, мов розпечене залізо.

Він заревів і спробував знову.

Тролі вдарили палицями об землю. Земля затремтіла, і з неї піднялися камені, які замкнули демона в кільце.

Феї злетіли вище і почали світитися ще яскравіше. Їхнє світло падало на демона, як дощ.

Він кричав і метався, але не міг вирватися.

Аделіна почала читати закляття.

Слова були старими, старішими за дерева, старішими за сам ліс.

Повітря стало важким.

Земля почала світитися під її ногами.

Демон кинувся до неї, але невидима сила зупинила його.

— Я зламаю тебе! — кричав він.

Але вона продовжувала.

Її голос ставав сильнішим.

Світло від білої свічки піднялося вгору, як стовп.

І тоді демон зрозумів.

— Ні… — прошепотів він. — Ти не посмієш…

Аделіна підняла руки.

— Йди туди, звідки прийшов. І більше не повертайся.

Світло спалахнуло.

Демон закричав так голосно, що здригнувся весь ліс.

Його тіло почало розсипатися на тінь.

Він намагався втекти, але коло тримало його.

Феї світили ще яскравіше.

Тролі не відступали.

І тоді демон зник.

Не розтанув.

Не розчинився.

Саме зник.

Наче його ніколи не було.

Настала тиша.

Свічки згасли.

Феї повільно розлетілися.

Тролі пішли в ліс.

Аделіна залишилася сама.

Вона впала на коліна — сили покинули її.

Але вона знала.

Цього разу це був кінець.

Справжній кінець.

Вранці люди прийшли до її дому.

— Все закінчилося? — питали вони.

Аделіна кивнула.

— Так. Тепер закінчилося.

І вперше за довгий час вона подивилася на ліс без тривоги.

Вітер тихо шумів у гілках.

І більше в ньому не було темряви.