Глава: Повернення демона

Минуло кілька місяців після того, як Аделіна запечатала демона в чорному кургані. Зима прийшла рано, вкривши поля снігом, а ліс — срібним інеєм. Здавалося, що небезпека минула. Люди знову працювали на полях, худоба була спокійною, а ночі стали тихими.

Але одного ранку Аделіна прокинулася від дивного відчуття.

Ніби хтось дивився на неї.

Вона повільно сіла на ліжку і прислухалася. Хатина була тихою. Лише вітер свистів у щілинах, та кіт спав біля печі.

Але земля…

Земля тремтіла.

Ледь-ледь.

Наче серце, що починало битися після довгого сну.

Аделіна одразу зрозуміла.

— Ні… — тихо сказала вона. — Ще рано…

Вона швидко вдягнулася і вийшла надвір. Повітря було холодне, але не морозне. Дивне тепло стояло над полями, хоча сонце ще не зійшло.

І тоді вона побачила це.

Далеко, над курганом, у повітрі клубився темний дим.

Дуже слабкий.

Майже непомітний.

Але він був.

Того ж дня до неї прийшли люди.

— Відьмо… щось не так…

— Знаю, — сказала вона.

— Кури не несуться… — Корови не їдять… — Вночі чути крики…

Аделіна мовчала.

— Ви були біля кургану?

Люди переглянулися.

Один чоловік опустив очі.

— Ми… ходили…

— Навіщо?

— Там земля чорна… добра для поля…

Аделіна різко встала.

— Ви копали?!

Чоловік кивнув.

У хаті стало холодно.

— Ви зламали печатку…

— Ми не знали!

— Тепер знаєте.

Аделіна пішла до кургану ще до заходу сонця.

І одразу побачила — все було гірше, ніж вона думала.

Земля навколо кургану почорніла.

Сніг розтанув.

А на самому кургані з’явилася тріщина.

Довга.

Темна.

Глибока.

З неї виходив дим.

І тепло.

Неприродне тепло.

Аделіна підійшла ближче.

І почула.

Дуже тихо.

Майже як вітер.

— Ві-і-і-дьма…

Вона завмерла.

— Ти ще слабкий, — сказала вона. — Ти не вийдеш.

З тріщини вирвався слабкий спалах червоного світла.

— Я… ПОВЕРТАЮСЯ…

Земля здригнулася.

Раптом позаду почувся хрускіт.

Аделіна обернулася.

І побачила чоловіка.

Він стояв нерухомо.

Обличчя було бліде. Очі — порожні.

— Хто ти? — спитала вона.

Він повільно підняв голову.

І усміхнувся.

Але це була не людська усмішка.

— Він… іде…

Голос був чужий.

Наче говорив хтось інший.

— Демон, — сказала Аделіна.

Чоловік різко кинувся вперед.

Занадто швидко для людини.

Аделіна ледве встигла підняти палицю.

Світло спалахнуло.

Чоловіка відкинуло назад.

Але він одразу встав.

І засміявся.

— Він… скоро… вийде…

Аделіна прошепотіла закляття.

Руни загорілися.

Світло вдарило в чоловіка.

Він закричав.

І впав на землю.

На його грудях з’явилася чорна мітка.

У формі рогів.

— Слуга… — сказала вона.

Чоловік відкрив очі.

Тепер вони були нормальні.

— Що… сталося…

— Ти був під владою демона.

Він затремтів.

— Він… говорив зі мною…

— Я знаю.

Раптом курган здригнувся.

Сильніше ніж раніше.

Тріщина стала ширшою.

Із неї вирвався дим.

— ВІДЬМА…

Голос був гучніший.

Сильніший.

— Ти не вийдеш! — крикнула Аделіна.

— ВИЙДУ…

Земля тріснула ще раз.

Маленький камінь скотився вниз.

Аделіна відчула страх.

Вперше.

Печатка слабшала.

Вона швидко намалювала руни на землі.

Світло спалахнуло.

Тріщина трохи зменшилася.

Але не зникла.

— Ти вже сильніший… — сказала вона.

— Я… МАЙЖЕ… ВІЛЬНИЙ…

Земля здригнулася знову.

Коли Аделіна повернулася додому, вона одразу зрозуміла — все стало гірше.

Тіні були довші.

Повітря важче.

А кіт шипів без причини.

Вночі вона не спала.

І раптом почула голос.

Прямо в голові.

— Відьма…

Вона різко сіла.

— Я прийду…

Вікно затремтіло.

— Скоро…

Свічка згасла сама.

Наступного ранку курган тріснув ще більше.

Люди почали бачити тіні.

Худоба втікала.

Діти плакали ночами.

Аделіна стояла на узліссі і дивилася вдалину.

Вона знала.

Це тільки початок.

Демон повертався.

І цього разу він був сильніший.

Набагато сильніший.

І щоб перемогти його…

Однієї печатки буде мало.