Глава: Демон із чорного кургану

Про чорний курган люди боялися навіть говорити. Він стояв серед поля за лісом — темний, порослий сухою травою, наче там ніколи не було весни. Птахи не сідали на нього, звірі обходили стороною, а вночі над ним іноді з’являлося тьмяне червоне світло.

Одного вечора до Аделіни прийшли селяни.

Вони були бліді й перелякані.

— Відьмо… він прокинувся…

— Хто? — тихо спитала вона.

Старий чоловік перехрестився.

— Демон… із кургану…

Аделіна не здивувалася. Вона вже кілька днів відчувала важку темну силу в повітрі. Наче земля сама стогнала.

— Що сталося? — спитала вона.

— Спочатку худоба почала хворіти… Потім вночі з’явилися сліди… А вчора ми бачили його…

— Якого?

— Чорного… з рогами…

У хаті стало тихо.

Аделіна повільно встала.

— Я піду туди.

— Не ходи сама! — сказав чоловік. — Він уб’є тебе!

Аделіна похитала головою.

— Якщо я не піду — він прийде до вас.

Ніч була холодна. Місяць ледве освітлював дорогу.

Коли Аделіна підійшла до кургану, вона одразу відчула — земля тут мертва. Ні трави, ні комах, ні навіть вітру.

Лише тиша.

І щось під землею.

Вона провела рукою по повітрю — і руни на її палиці засвітилися тьмяним світлом.

— Я знаю, що ти тут, — сказала вона.

Земля здригнулася.

Спочатку ледь помітно.

Потім сильніше.

Раптом із вершини кургану піднявся чорний дим.

Він закрутився в повітрі і почав набувати форми.

З’явилися роги. Довгі руки. Порожні очі.

Демон був високий — вищий за будь-яке дерево поруч.

Його голос звучав так, ніби говорило одразу багато істот.

— ВІДЬМА…

Аделіна не відступила.

— Чому ти прокинувся?

Демон засміявся.

— ЛЮДИ… РОЗБУДИЛИ…

Вона зрозуміла.

Хтось копав землю.

Хтось потривожив те, що мало залишатися сплячим.

— Ти не можеш тут залишатися, — сказала вона.

— МОЖУ…

Демон ступив уперед.

Земля під ним чорніла.

Трава миттєво висихала.

Демон різко викинув руку.

Темрява ринула вперед, наче хвиля.

Аделіна підняла палицю.

Світло спалахнуло.

Темрява врізалася в бар’єр і розсипалася іскрами.

Але демон був сильний.

Занадто сильний.

— ТИ СЛАБКА…

— Побачимо, — сказала вона.

Вона дістала мішечок із травами і кинула їх у повітря.

Трави загорілися зеленим світлом.

Демон відступив.

— СТАРА МАГІЯ…

— Саме так.

Раптом демон заревів.

Його тіло почало рости.

Роги стали довшими. Руки — більшими. Очі загорілися червоним вогнем.

Він ударив по землі.

Курган тріснув.

І з тріщини вирвався чорний вогонь.

Аделіна ледь встигла відскочити.

— ТИ НЕ ВИЖИВЕШ…

— Я не для цього тут, — сказала вона.

Вона стала на коліна і поклала руку на землю.

— Ліс… допоможи мені…

Земля затремтіла.

Коріння під землею почало рухатися.

Коріння вирвалося назовні і обвило ноги демона.

Він заревів і почав вириватися.

Аделіна підняла руки.

Світло спалахнуло навколо неї.

— Йди назад у землю!

— НІ!

Демон розірвав коріння.

І кинувся на неї.

Він був уже зовсім близько.

Його рука піднялася для удару.

Аделіна заплющила очі.

І прошепотіла останнє закляття.

Руни навколо кургану загорілися одна за одною.

Земля засвітилася.

Демон завив.

— ЩО ТИ РОБИШ?!

— Закриваю двері.

Світло вирвалося з землі.

І обвило демона.

Він бився. Рвався. Кричав.

— Я ПОВЕРНУСЯ!

— Ні, — сказала Аделіна.

Світло стиснулося.

І демон почав провалюватися назад у курган.

Спочатку ноги. Потім тіло. Потім голова.

Його очі світилися до останнього.

І зникли.

Земля закрилася.

Курган став тихим.

Аделіна впала на землю.

Вона була виснажена.

Магія забрала багато сил.

Але демон зник.

Небо стало світлішим.

Вітер повернувся.

І вперше за довгий час на курган сіла ворона.

Аделіна піднялася.

Вона знала — печатка не вічна.

Колись демон може повернутися.

Але не сьогодні.

Сьогодні люди були в безпеці.

І цього було достатньо.