Глава: Озеро, що шепотіло

Недалеко від хатини Аделіни було старе озеро. Люди казали, що вночі воно шепоче людськими голосами. Ніхто не наважувався підходити близько, бо іноді з води піднімався туман, а потім хтось чув своє ім’я.

Одного разу до Аделіни прийшов рибалка.

— Відьмо… озеро забрало мого брата…

— Як? — спитала вона.

— Він почув голос… і зайшов у воду…

Тієї ж ночі Аделіна пішла до озера. Вода була темна, як чорне скло. Вона запалила свічку і поставила її на камінь.

Раптом із води почулося: — Аделіна…

Вона не здригнулася.

— Я тут, — сказала вона.

Вода заворушилася. З неї піднялися прозорі руки.

— Допоможи нам…

Аделіна зрозуміла — це не злі духи. Це були душі потопельників, які не могли знайти спокій.

Вона намалювала коло на березі і почала читати закляття.

Вода почала світитися.

Один за одним силуети піднімалися і зникали в повітрі, ніби їх забирало світло.

А останнім з’явився брат рибалки.

Він усміхнувся і розчинився.

З того дня озеро більше не шепотіло.

Одного ранку земля затремтіла.

Люди прибігли до Аделіни.

— У лісі велетень! Кам’яний! Він руйнує дерева!

Аделіна пішла в ліс і побачила величезну істоту з каменю. Вона рухалася повільно, але кожен її крок ламав землю.

— Хто тебе розбудив? — спитала Аделіна.

Велетень повернув голову.

— Люди… копали… глибоко…

Аделіна зрозуміла — селяни копали каміння і потривожили стародавнього духа землі.

— Ти не повинен шкодити їм, — сказала вона.

— Вони шкодили мені…

Аделіна поклала руку на камінь.

Вона відчула біль землі.

— Я зупиню їх, — сказала вона.

Велетень повільно опустився на землю.

І знову став горою каміння.

А люди більше не копали в тому місці.

Одного дня Аделіна знайшла старе дзеркало в лісі. Воно лежало серед коріння дерев.

Вона принесла його додому.

Вночі вона глянула в нього.

І побачила не себе.

Вона побачила маленьку дівчинку.

Саму себе з дитинства.

— Ти боїшся… — сказала дівчинка.

Аделіна відвернулася.

Але дзеркало не відпускало.

Кожен, хто дивився в нього, бачив свою правду.

Одного разу чоловік подивився — і побачив, що він брехун.

Жінка подивилася — і побачила свою заздрість.

Аделіна зрозуміла — це магічне дзеркало.

Вона закопала його в землю.

Бо не всі готові бачити правду.

Одного разу всі тіні зникли.

Люди бігли до Аделіни.

— Це кінець світу?!

Але вона знала — тіні не можуть просто зникнути.

Вона вийшла надвір.

І побачила їх.

Усі тіні зібралися в одному місці.

Вони стали однією великою темною плямою.

— Ми втомилися, — сказали тіні.

— Від чого? — спитала вона.

— Люди бояться нас…

Аделіна сказала: — Ви частина світу. Як і світло.

Тіні повільно розійшлися.

І повернулися до людей.

Зимою до хатини прийшов чоловік із білого туману.

Його волосся було вкрито інеєм.

— Я заблукав, — сказав він.

Але Аделіна одразу зрозуміла — це не людина.

— Ти дух морозу, — сказала вона.

Він усміхнувся.

— Так.

Де він проходив — усе замерзало.

Аделіна дала йому чашку гарячого відвару.

Він випив.

І вперше відчув тепло.

— Дякую, — сказав він.

І пішов.

Тієї зими морози були слабші.

Одного разу Аделіна знайшла двері під великим дубом.

Справжні двері.

У землі.

Вона відкрила їх.

І побачила сходи вниз.

Там було підземелля.

А в підземеллі — світляні гриби і маленькі істоти.

— Хто ти? — спитали вони.

— Відьма, — сказала вона.

— Тоді ти можеш приходити.

Відтоді Аделіна іноді спускалася туди.

І приносила звідти рідкісні трави.