Глава: Ліс, що ожив від зла

Ніч опустилася на ліс раптово. Місяць був схований за важкими хмарами, і навіть зірки боялися заглядати між гілок. Ліс стояв мовчазний, але Аделіна вже відчула: сьогодні він не буде тихим.

Старий ліс шепотів у її думках. Його коріння здригалося, а гілки вигиналися, неначе в страху. І звідти, із глибини, йшли вони — злі духи, які загинули колись у світі людей, але не знайшли спокою. Їхні голоси були схожі на вітер, але глухі й моторошні, як крики в підземеллі.

Аделіна вдягла темний плащ, накинула на плечі каптур і взяла свою палицю, вкриту різьбленням старих рун. Кіт підскочив до неї і застрибнув на плече, його очі світилися жовтим, наче попереджаючи: сьогодні буде небезпечно.

Вона вийшла на узлісся. І там, серед туману, вони з’явилися.

Спочатку — тіні. Ледь помітні, але живі. Вони крутились між деревами, шипіли і пересувалися майже як ріка. Потім — справжні силуети, високі й чорні, з обличчями, яких не було.

Адельніна підняла руку і почала шепотіти стародавнє закляття. Її голос був тихий, але над лісом він лунав, наче дзвін у пустельній долині.

Тіні зупинилися. Наче відчули силу, яка виходила від неї.

— Не дозволю вам кривдити людей! — крикнула Аделіна.

Злі духи злилися в одну масу, і їхній крик став гучнішим, різкішим. Вони атакували, рвучи туман і кидалися на неї. Але Аделіна не відступала. Вона водила рукою, наче диригент невидимого оркестру, і перед нею виникали світлові бар’єри. Рунічні символи спалахували на землі, і кожен, хто наважувався ступити за межі кола, обпалювався невидимим полум’ям.

Вона відчула, як сила лісу тече крізь неї: коріння, дерева, навіть туман підтримували її. Кіт на плечі зичливо шипів, а очі його світилися яскравіше, наче передбачали кожен рух ворога.

Духи наступали все ближче. Вони кидалися на людей, які ночували у селищі біля лісу. Аделіна підняла палицю: різьблені руни спалахнули зеленим світлом.

— Назад! — пролунав її голос.

Тіні зупинилися. А тоді різко ринули вгору, наче вода, що повертається у вир.

Аделіна продовжувала шепотіти заклинання, поки не з’явився сильний спалах світла. Ліс загорівся якимось внутрішнім сяйвом, а духи не витримали і розсіялися, залишивши після себе тільки холодний туман і запах диму.

Вона впала на коліна, перевівши подих. Кіт стрибнув на землю і терся об її ноги, муркочучи, наче хвалив.

Наступного ранку селяни, що вирушили до лісу, знайшли дорогу чистою. Не залишилося жодної тіні. Вони не знали, що саме Аделіна стояла між ними та смертельним лихом.

А вона стояла на узліссі, дивлячись на сонце, що пробивалося крізь дерева. У її очах світилася задоволена посмішка. Ліс був врятований. Люди були врятовані. І знову її магія довела, що справжня сила — не в багатстві чи золоті, а в захисті тих, хто потребує.

Але Аделіна знала: це був лише початок. Темрява завжди знаходила нові шляхи. І колись вони знову спробують прорватися в світ людей. І тоді вона знову буде там — на межі між світом живих і світом тіней.