Розділ: Юнак і народжене багатство

Осінь того року була холодною і мокрою. Дощі лили майже щодня, і дорога до хатини відьми Аделіни перетворилася на суцільне болото. Рідко хто наважувався йти сюди в таку пору, але одного вечора вона відчула, що до неї хтось наближається.

Не темрява. Не тінь. І не злий дух.

Це була людська біда.

Аделіна саме розкладала сушитися трави, коли почула слабкий стукіт у двері. Не гучний, не впевнений — такий, ніби людина вже майже не має сили стукати.

Вона відчинила.

На порозі стояв худий юнак у подертому плащі. Його чоботи були всі в багнюці, а волосся мокре від дощу. Він виглядав виснаженим і дуже блідим.

— Ти… відьма? — тихо спитав він.

— Так, — відповіла Аделіна. — Заходь.

Юнак ледве переступив поріг і мало не впав. Аделіна підхопила його і посадила на лаву біля печі.

Він довго мовчав, гріючи руки.

Потім сказав: — Я прийшов… по допомогу.

— Я це бачу, — сказала вона. — Як тебе звати?

— Мирон.

Аделіна поставила перед ним чашку гарячого трав’яного відвару.

— Розповідай, Мироне.

Юнак опустив очі.

— У мене нічого немає… ні землі… ні грошей… ні родини… Я працюю, але скільки не працюю — все одно бідний. Наче сама доля проти мене.

Він підняв погляд.

— Люди кажуть… ти можеш дати багатство.

Аделіна довго дивилася на нього.

— Я не даю багатства просто так.

— Я готовий на все… — тихо сказав він.

— Навіть якщо це змінить твоє життя?

— Моє життя і так нічого не варте…

Аделіна похитала головою.

— Кожне життя має ціну.

Вона взяла його руку.

Його долоня була холодною і шорсткою від роботи.

Аделіна заплющила очі.

Перед нею з’явилося його життя.

Вона побачила поле. Каміння. Важку працю. Голод. Самотність.

Але вона також побачила щось інше.

Маленьку іскру.

Можливість.

— Тобі не судилося бути бідним, — сказала вона.

Юнак здригнувся. — Тоді чому я бідний?

— Бо твоє багатство ще не народилося.

Він не зрозумів. — Як це… народилося?

Аделіна встала.

— Багатство — це не лише золото. Його треба привести в цей світ. Як дитину.

Вона дістала зі скрині маленький глиняний горщик.

Потім насипала туди землю.

— Це земля можливостей, — сказала вона.

Потім вона дістала три речі: монету, зерно, і маленький камінь.

— Монета — це багатство. Зерно — це ріст. Камінь — це праця.

Вона поклала все це в землю.

— Тепер потрібне твоє бажання.

— Як?

— Поклади руку.

Юнак поклав руку на землю.

— Скажи, чого ти хочеш.

— Я хочу… не бути бідним…

— Цього мало.

Він замислився.

— Я хочу дім. Їжу. Тепло. І… щоб мене поважали.

Земля в горщику трохи ворухнулась.

Юнак відсмикнув руку. — Воно рухається!

— Народжується, — сказала Аделіна.

Вона запалила свічку і поставила поруч.

— Тепер не бійся.

Земля почала підійматися горбиком.

Наче щось пробивалося назовні.

Юнак дивився широко відкритими очима.

Раптом із землі показався маленький золотистий паросток.

Він світився слабким світлом.

— Це… золото? — прошепотів юнак.

— Це твоє багатство, — сказала Аделіна. — Воно тільки народилося.

Паросток повільно виріс ще трохи.

На ньому з’явився маленький листочок, схожий на монету.

— Воно буде рости? — спитав Мирон.

— Якщо будеш працювати — так. Якщо будеш ледачим — зів’яне.

Вона обережно дістала паросток разом із землею і загорнула в тканину.

— Посади це біля свого дому.

— У мене нема дому…

— Тоді посади там, де хочеш його мати.

Юнак узяв згорток, наче найбільший скарб у світі.

— І я стану багатим?

Аделіна похитала головою.

— Ні.

Його обличчя впало.

— Але ти навчишся ставати багатим.

Він мовчав.

— Справжнє багатство не падає з неба, — сказала вона. — Воно росте.

— А якщо воно помре?

— Тоді посадиш знову. Але вже мудрішим.

Юнак встав.

— Дякую…

Він вже хотів піти, але раптом спитав:

— А чому ти допомогла мені?

Аделіна усміхнулася.

— Бо бідність — це теж прокляття. Але не всі хочуть його зняти.

Юнак вийшов у дощ.

Аделіна ще довго стояла біля дверей.

Вона знала — не всі, хто приходить по багатство, готові його прийняти.

Але цей юнак був іншим.

Минуло багато місяців.

І одного дня біля її хатини зупинився віз.

З нього зістрибнув добре вдягнений чоловік.

Аделіна одразу впізнала його.

— Мирон, — сказала вона.

Він усміхнувся. — Воно виросло.

— Я знаю.

— Там тепер дім. Поле. І сад.

— А паросток?

Він дістав із кишені золоту монету.

— Перетворився на це.

Аделіна кивнула.

— Ти добре доглядав.

Мирон поклав на стіл мішечок із монетами.

— Це тобі.

Аделіна не взяла.

— Я не беру плату за народження долі.

— Тоді що я можу зробити?

Вона подивилась на нього.

— Допоможи комусь бідному.

Мирон кивнув.

— Обіцяю.

Він пішов, а Аделіна залишилась у хатині.

Вона знала — справжнє багатство народжується не в золоті.

А в можливості.

І іноді достатньо лише маленького магічного паростка, щоб змінити ціле життя.