Розділ: Біснувата дівчина

Тієї ночі вітер був неспокійний. Він кружляв довкола хатини відьми Аделіни, стукав у вікна і завивав у комині так, ніби хотів щось розповісти. Аделіна саме перебирала сушені трави при світлі свічки, коли раптом відчула — щось іде. Щось важке, темне і тривожне.

Вона завмерла й прислухалась. Спершу почулося далеке скрипіння коліс, потім — тупіт коней. А тоді — людські голоси. Схвильовані. Налякані.

У двері гучно постукали.

— Відьмо! — пролунав чоловічий голос. — Відчини! Нам потрібна допомога!

Аделіна повільно підвелася і відкрила двері. На порозі стояли троє чоловіків і стара жінка. Позаду них був віз, накритий темною тканиною.

— Що сталося? — тихо спитала вона.

Стара жінка витерла сльози. — Там… моя внучка. Вона… вона не своя вже три дні…

Один із чоловіків відкинув тканину, і Аделіна побачила дівчину. Її руки були зв’язані мотузками, а волосся розсипалося по дошках воза. Очі дівчини були відкриті, але дивилися кудись повз усе живе.

Раптом вона різко смикнулась.

— Вона тут! — прошипіла дівчина чужим голосом. — Я відчуваю її…

Чоловіки перехрестилися.

Аделіна не злякалася. Вона відчула — це справді біснування. Але не таке, як у старих легендах. Тут було щось інше. Щось темніше.

— Заносьте її до хати, — сказала вона.

Чоловіки обережно зняли дівчину з воза. Вона пручалась, шипіла і сміялася дивним хрипким сміхом.

— Вона не допоможе вам… — сказав голос із її горла. — Я сильніший…

Аделіна запалила ще свічки. Потім насипала коло із солі навколо дерев’яного ліжка.

— Покладіть її сюди, — сказала вона.

Коли дівчину поклали в коло, вона раптом почала кричати. Так голосно, що здригнулися шибки.

— ПЕЧЕ! — закричала вона. — ПРИБЕРИ ЦЕ!

— Це лише сіль, — спокійно відповіла Аделіна. — Якщо тобі боляче — значить ти не господар цього тіла.

Дівчина різко вигнулася дугою. Її пальці скривилися, наче кігті.

— Я не піду… — прошипів голос. — Вона моя…

Аделіна дістала зі скрині маленький мішечок із травами. Там були полин, звіробій і чорнобривці — трави, що відганяють темні сили.

Вона кинула їх у жаровню.

Дим піднявся густий і гіркий.

Дівчина одразу закричала: — НІ! ЗУПИНИСЬ!

— Назви своє ім’я, — сказала Аделіна.

— У мене немає імені…

— Тоді ти ніхто, — сказала відьма. — А ніхто не може жити в людині.

Дівчина засміялася. — Я живу тут давно…

Але Аделіна відчула — це брехня.

Вона поклала руку на лоб дівчини. Шкіра була холодна, майже як лід.

Аделіна заплющила очі.

Вона побачила темряву.

І в тій темряві — тінь.

Тінь була схожа на клубок диму. Вона обвивала душу дівчини, стискала її і тягнула вниз.

Душа дівчини була маленьким світлом.

І воно згасало.

— Тримайся… — прошепотіла Аделіна.

Тінь заворушилась.

— НЕ ЛІЗЬ! — загарчала вона.

Аделіна почала шепотіти закляття. Старі слова, яких її навчила наставниця.

Свічки затремтіли.

Вітер ударив у вікна.

Дівчина почала вириватись.

Мотузки натягнулися до скрипу.

— Вона помре! — закричала стара жінка.

— Якщо я зупинюсь — помре точно, — відповіла Аделіна.

Тінь почала виростати.

Вона піднялася над тілом дівчини, наче чорний дим.

У хаті стало холодно.

Дихання стало видно в повітрі.

— ВОНА МОЯ! — заревіла тінь.

Аделіна взяла ніж із срібним лезом і провела ним по повітрю, наче розрізаючи щось невидиме.

— Ні, — сказала вона. — Вона належить собі.

Тінь кинулась на неї.

Свічки погасли.

Але в ту ж мить амулет на шиї Аделіни засвітився.

Світло спалахнуло яскраво.

Тінь заверещала.

— ГЕТЬ! — вигукнула Аделіна.

Вона вдарила долонею по грудях дівчини.

Тінь вирвалася з її рота чорним димом.

Вона закрутилась у повітрі, шиплячи і корчачись.

— Я повернусь… — прошипіла вона.

— Ні, — сказала Аделіна.

Вона кинула у тінь жменю солі.

Тінь закричала і розсипалась, мов попіл.

У хаті стало тихо.

Свічки знову загорілися самі.

Дівчина лежала нерухомо.

Стара жінка заплакала. — Вона… жива?

Аделіна приклала руку до грудей дівчини.

Серце билося.

Слабо.

Але билося.

— Жива, — сказала вона.

Через кілька хвилин дівчина розплющила очі.

— Де я?.. — тихо спитала вона.

Стара жінка кинулася до неї. — Дитино…

Дівчина заплакала.

Аделіна вийшла надвір.

Ніч була тиха.

Але вона знала — та тінь не зникла назавжди.

Вона лише втекла.

І колись може повернутись.

Але тепер Аделіна була готова.

Бо з кожним врятованим життям її сила ставала більшою.

І її ім’я починали шепотіти навіть ті сили, що жили в темряві.