Глава: Смертельна порча

Того дня небо було важке й сіре, ніби ось-ось мав піти дощ. Повітря стояло нерухоме, і навіть ліс мовчав. Такі дні Аделіна не любила — у них завжди приходило щось недобре.

Вона саме перебирала коріння на столі, коли раптом відчула різкий холод.

Не звичайний.

Мертвий.

Її рука завмерла.

— Це не хвороба… — тихо сказала вона.

Кіт біля печі підняв голову і настовбурчив шерсть.

І саме тоді почувся стук у двері.

Різкий.

Поспішний.

Наче били кулаком.

Аделіна вже знала — біда велика.

Вона швидко підійшла до дверей і відчинила.

На порозі стояли троє.

Старий чоловік.

Жінка.

І дівчина.

Дівчину тримали під руки, бо сама вона ледве стояла. Голова її безсило звисала, волосся було мокре від поту, а обличчя бліде, як віск.

Але найгірше були очі.

Темні кола під ними були майже чорні.

Жінка заплакала, щойно побачила Аделіну.

— Допоможи! — вигукнула вона. — Благаю!

— Заходьте швидко, — сказала Аделіна.

Вони занесли дівчину в хатину і поклали на лаву.

Дівчина тихо застогнала.

І повітря одразу стало холоднішим.

Свічка на столі затремтіла.

Аделіна відчула це одразу.

Сильніше, ніж раніше.

Гірше, ніж тінь чоловіка.

— Вийдіть, — сказала вона тихо.

— Що? — не зрозуміла жінка.

— Вийдіть із кола.

Вони подивилися вниз.

Сіль під ногами вже сама склалася в тонку лінію.

Старий швидко відтягнув жінку назад.

— Це… порча? — прошепотів він.

Аделіна відповіла не одразу.

Вона дивилася на дівчину.

А потім сказала:

— Так.

Жінка заплакала голосніше.

— Смертельна… — додала Аделіна.

Дівчина раптом розплющила очі.

Але це був не її погляд.

Він був порожній.

І темний.

Її губи ворухнулися.

— Пізно…

Голос був хрипкий.

Не її.

Жінка скрикнула.

— Це не вона!

— Знаю, — сказала Аделіна.

Дівчина різко вигнулася.

І засміялася.

Тихо.

Моторошно.

— Вона вже наша…

Аделіна стиснула зуби.

— Замовкни.

Дівчина повернула голову до неї.

Повільно.

Наче лялька.

— Відьма…

Свічка згасла.

Аделіна швидко запалила іншу.

Полум’я було слабке.

Погано.

Дуже погано.

Вона поклала руку на чоло дівчини.

І одразу відсмикнула.

Крижано.

Наче лід.

— Коли це почалося? — швидко запитала вона.

— Тиждень тому… — сказала жінка крізь сльози. — Спочатку вона просто слабла…

— А потім?

— Почала марити…

Старий додав:

— І худнути…

Аделіна подивилася на дівчину.

Так.

Життя витягували з неї.

Повільно.

Жорстоко.

Дівчина знову відкрила очі.

— Вона помре… — прошепотів чужий голос.

Аделіна нахилилася ближче.

— Хто це зробив?

Посмішка з’явилася на губах дівчини.

— Не скажемо…

— Скажеш.

— Не скажемо…

Дівчина різко вдихнула.

І закашлялася.

На губах виступила кров.

Жінка закричала.

— ТИХО! — різко сказала Аделіна.

Вона швидко почала готувати.

Трави.

Сіль.

Вугілля.

Вода.

Її руки рухалися швидко.

Без помилок.

Але серце билося важко.

Вона знала —

часу мало.

Дуже мало.

Вона намалювала велике коло навколо лави.

Потім ще одне.

І ще.

— Не заходьте сюди, — сказала вона.

— Ми не будемо! — швидко відповів старий.

Дівчина раптом сіла.

Різко.

Неприродно.

Очі були чорні.

Повністю.

— Вона наша…

Аделіна почала шепотіти.

Слова були старі.

Сильні.

Важкі.

Повітря затремтіло.

Дівчина закричала.

Голос був подвійний.

Наче говорили двоє.

— ВІДПУСТИ!

— НЕ ВІДПУСТИМО!

Аделіна продовжувала.

Свічки спалахнули яскравіше.

І тоді вона побачила.

Над дівчиною.

Три тіні.

Тонкі.

Довгі.

Як руки.

Вони тягнулися до її грудей.

І стискали.

Витягували життя.

— Ось ви де… — прошепотіла Аделіна.

Тіні ворухнулися.

Наче почули.

Вона підняла руку.

— Назад.

Тіні здригнулися.

Але не відступили.

Дівчина закричала.

— ВОНА НАША!

Аделіна сказала голосніше:

— НАЗАД!

Одна тінь відсмикнулася.

Але дві залишилися.

Дівчина почала задихатися.

Жінка впала на коліна.

— Врятуй її!

Аделіна не відповідала.

Вона зосередилася.

Зібрала силу.

Усю.

Що мала.

Вона поклала руку на груди дівчини.

І прошепотіла:

— Живи.

Світло спалахнуло.

Слабке.

Але справжнє.

Одна тінь завила.

І відступила.

Друга тінь вп’ялася сильніше.

Дівчина закричала.

Аделіна теж.

Але не від болю.

Від сили.

Вона різко вдихнула.

І сказала останні слова.

Старі.

Забуті.

Сильні.

Тіні сіпнулися.

Наче їх тягнули назад.

Одна зникла.

Потім друга.

Остання трималася найдовше.

Вона вп’ялася в дівчину.

Наче кігтями.

Аделіна прошепотіла:

— Іди.

Тінь здригнулася.

І зникла.

Усе стихло.

Свічки горіли рівно.

Повітря стало теплим.

Дівчина впала назад на лаву.

Тихо.

Спокійно.

Жінка боялася підійти.

— Вона… жива?…

Аделіна поклала руку на її шию.

Пульс був.

Слабкий.

Але був.

— Жива.

Жінка заплакала.

Старий опустився на лаву.

Дівчина повільно відкрила очі.

Тепер вони були її.

— Мамо… — прошепотіла вона.

Жінка закричала від радості.

Коли вони пішли, уже була ніч.

Аделіна сиділа біля столу.

Вона була бліда.

Дуже.

Кіт підійшов і потерся об її руку.

— Сильна порча… — прошепотіла вона.

Вона дивилася на свічку.

Полум’я раптом здригнулося.