Глава: Чорна тінь за плечима

Того вечора вітер був неспокійний.

Він шарпав гілки дерев, крутив сухе листя і тихо вив у димарі. Аделіна сиділа біля столу й перебирала сухі трави, але робила це більше за звичкою, ніж по потребі. Вона відчувала — щось наближається.

Щось важке.

Темніше, ніж звичайний страх.

Кіт біля печі раптом підняв голову і зашипів у бік дверей.

— Я знаю… — тихо сказала Аделіна. — Я теж відчуваю.

І саме в цю мить пролунав стук.

Не тихий, як у тих, хто просить допомоги.

І не впевнений, як у тих, хто приходить зі злістю.

Стук був відчайдушний.

Наче людина боялася, що не встигне.

Аделіна повільно встала і підійшла до дверей.

Перед тим як відчинити, вона поклала руку на дерево і заплющила очі.

І відразу відчула.

Холод.

Густий.

Чужий.

Вона різко розплющила очі.

— Тінь… — прошепотіла вона.

І відчинила двері.

На порозі стояв чоловік.

Він був високий, але зігнутий, ніби ніс на плечах невидиму вагу. Обличчя бліде, очі запалі, губи сухі.

Він дивився на неї так, ніби вона була останньою надією.

— Допоможи… — прошепотів він.

І впав на коліна.

Аделіна швидко відступила.

— Заходь. Швидко.

Він ледве підвівся і зайшов у хатину.

І разом із ним зайшло щось ще.

Свічки затремтіли.

Вогонь у печі пригас.

Повітря стало холодним.

Кіт зашипів і сховався під лаву.

Аделіна зачинила двері і намалювала знак на дереві.

— Сідай, — сказала вона.

Чоловік опустився на лаву.

Його руки тремтіли.

— Воно… не відпускає… — прошепотів він.

— Давно? — запитала вона.

— Три тижні…

Аделіна нахилила голову.

— Як почалося?

Він ковтнув.

— Я… був у старому домі…

— Якому?

— За річкою…

Аделіна завмерла.

— Там, де кам’яні руїни?

Він кивнув.

— Так…

Вона тихо зітхнула.

— Туди не ходять без причини.

— Я не знав…

Він підняв очі.

— Воно спочатку просто дивилося…

— А потім?

— Почало приходити ближче…

Він схопився за голову.

— Я його бачу навіть зараз!

Аделіна уважно подивилася на нього.

І тоді вона побачила.

За його плечима щось рухалося.

Темне.

Наче пляма.

Але живе.

Воно повільно тягнулося до його шиї.

Вона різко сказала:

— Не рухайся.

— Що?! — злякався він.

— Не рухайся.

Він завмер.

Тінь завмерла разом із ним.

Вона була майже як дим.

Але густіша.

І холодніша.

Аделіна відчула, як по спині пробіг холод.

— Ти привів її за собою… — тихо сказала вона.

— Забери її! — закричав чоловік.

— Тихо!

Він затих.

Тінь ворухнулася.

Аделіна підійшла до столу.

Її руки були спокійні, але серце билося швидко.

Вона взяла сіль.

Посипала підлогу.

Намалювала коло.

— Ставай сюди.

— Воно мене вб’є!

— Якщо не станеш — точно вб’є.

Він швидко піднявся і став у коло.

Тінь смикнулася.

Наче розсердилася.

Свічки почали гаснути одна за одною.

— Ні… — прошепотіла Аделіна.

Вона швидко запалила ще одну.

Полум’я було синюватим.

Поганий знак.

Вона почала шепотіти слова.

Старі.

Глибокі.

Важкі.

Тінь почала ворушитися.

Повільно.

Вона піднімалася вище.

До його голови.

Чоловік застогнав.

— Воно в мені…

— Знаю.

— Воно говорить…

— Не слухай.

— Я не можу!

Аделіна різко сказала:

— Можеш!

Вона простягнула руку.

І торкнулася його чола.

Холод обпік пальці.

Наче лід.

Вона заплющила очі.

І побачила.

Темний коридор.

Старий дім.

І двері.

Відкриті.

А за ними —

тінь.

Вона причепилася до нього там.

І прийшла разом із ним.

Аделіна різко вдихнула.

— Ти щось взяв?

Він мовчав.

— ЩОСЬ ВЗЯВ?!

— Лише… камінь…

— Де він?!

Він тремтячою рукою витягнув із кишені маленький чорний камінь.

Аделіна відчула хвилю холоду.

— Ідіот… — прошепотіла вона.

Тінь різко смикнулася.

Наче ожила.

Свічка згасла.

Аделіна схопила камінь.

Він був крижаний.

Тінь завила.

Звук був тихий, але страшний.

— Воно сердиться! — закричав чоловік.

— Добре!

Вона кинула камінь у вогонь.

Полум’я спалахнуло чорним.

Тінь рвонулася вперед.

Але вдарилася об коло.

І відскочила.

Аделіна почала говорити голосніше.

Слова звучали різко.

Наче удари.

Тінь смикалася.

Стискалася.

А потім…

Почала відриватися.

Повільно.

Наче її тягнули силою.

Чоловік закричав.

— ТЕРПИ! — крикнула Аделіна.

Тінь вирвалася.

І зібралася в кутку.

Темна пляма.

Жива.

Зла.

Вона сіпалася.

Шукала вихід.

Але не знаходила.

Аделіна підняла руку.

І сказала останнє слово.

Тінь здригнулася.

І зникла.

Наче її втягнуло в повітря.

Усе стихло.

Свічки знову загорілися рівно.

Вогонь у печі затріщав.

Тепло повернулося.

Чоловік упав на підлогу.

Він важко дихав.

— Воно… пішло?…

Аделіна поклала руку йому на плече.

— Так.

— Назавжди?

Вона мовчала мить.

— Якщо не будеш лізти туди, де не слід.

Він засміявся слабко.

А потім заплакав.

Коли він пішов, ніч уже була глибока.

Аделіна стояла біля дверей.

Ліс був тихий.

Занадто тихий.

Кіт підійшов до неї.

— Воно не було простим, — сказала вона.

Кіт мовчав.

Вона подивилася в темряву.

І їй здалося, що між деревами щось ворухнулося.

Ледь помітно.

Наче тінь.

Аделіна тихо сказала:

— Не приходь сюди.

Ліс нічого не відповів.

Але вона знала:

Не всі тіні йдуть назавжди.