Глава: Хатина на межі лісу

Минуло багато років відтоді, як Аделіна почала навчання. Мора зникла так само тихо, як колись з’явилася, і тепер хатина на межі лісу належала лише їй.

Люди казали, що в лісі живе відьма.

Казали пошепки.

Казали зі страхом.

Але все одно приходили.

Бо страх перед невідомим був менший, ніж страх перед хворобою, прокляттям чи смертю.

Хатина стояла там, де закінчувалася дорога і починалися дерева. Стіни її були темні від часу, дах поріс мохом, а з димаря майже завжди підіймався тонкий струмінь диму.

Над дверима висів пучок сухих трав.

Це був знак.

Ті, хто знав — розуміли: тут допомагають.

Ті, хто не знав — обходили стороною.

Того ранку Аделіна прокинулася рано.

Вона відчула їх ще до того, як почула.

Люди завжди приносили із собою шум — не тільки кроків, а й думок, страхів, болю. Це відчувалося в повітрі, як важкість перед грозою.

Вона сіла на край ліжка.

— Ідуть… — тихо сказала вона.

За вікном ще лежав туман.

Але десь далеко почулися кроки.

Невпевнені.

Повільні.

Вона підвелася і накинула темний плащ.

Кіт, що спав біля печі, підняв голову.

— Не бійся, — сказала вона. — Це люди.

Кіт ліниво заплющив очі знову.

Стук у двері був тихий.

Наче той, хто стукав, не був певен, що хоче, аби йому відчинили.

Аделіна не поспішала.

Вона підійшла до столу, запалила свічку і лише тоді відчинила.

На порозі стояла жінка.

Молода, але змучена. Волосся розпатлане, очі червоні від сліз. Вона тримала за руку хлопчика років семи.

Хлопчик тремтів.

— Ти… відьма? — тихо запитала жінка.

— Так, — відповіла Аделіна.

Жінка вагалася.

— Мені сказали… ти допомагаєш…

Аделіна відступила від дверей.

— Заходьте.

У хатині було тепло.

Жінка сіла на лаву, але хлопчик не відпускав її руки.

Він дивився на Аделіну великими наляканими очима.

— Що сталося? — запитала вона.

Жінка ковтнула.

— Він… не спить…

— Давно?

— Три ночі.

Аделіна нахилила голову.

— І?

Жінка прошепотіла:

— Він кричить.

Хлопчик здригнувся.

— Вони приходять… — прошепотів він.

Аделіна сіла навпроти нього.

— Хто?

— Тіні…

Вона уважно подивилася на нього.

— Де ти їх бачиш?

— У кутках… під ліжком… у вікні…

Його голос затремтів.

— Вони дивляться…

Жінка заплакала.

— Він говорить із ними! Іноді не своїм голосом!

Аделіна мовчала.

Вона дивилася на хлопчика довго.

А потім сказала:

— Дай мені руку.

Він вагався.

Але простягнув.

Його рука була холодна.

Занадто холодна.

Аделіна заплющила очі.

І відчула.

Не хворобу.

Не прокляття.

Щось інше.

Слабке.

Але чіпке.

Наче павутиння.

Вона розплющила очі.

— Ви були в лісі?

Жінка кивнула.

— Так… він загубився на кілька годин…

Аделіна зітхнула.

— Він щось приніс із собою.

Жінка зблідла.

— Що?!

— Не річ.

— А що тоді?!

Аделіна тихо сказала:

— Щось живе.

Вона встала і підійшла до полиці.

Там стояли баночки, мішечки, пляшечки.

Вона взяла пучок трав і кинула їх у миску.

Потім залила гарячою водою.

Пара піднялася вгору.

— Це не боляче? — тихо запитав хлопчик.

— Ні, — сказала вона.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вона поставила миску перед ним.

— Дихай.

Хлопчик нахилився.

Спочатку обережно.

Потім глибше.

Аделіна почала тихо шепотіти.

Слова були старі.

Старші за ліс.

Старші за людей.

Повітря стало густішим.

Свічка затремтіла.

Жінка перехрестилася.

Раптом хлопчик здригнувся.

— Воно сердиться! — закричав він.

— Знаю, — сказала Аделіна.

— Воно не хоче йти!

— Але піде.

Він різко вдихнув.

І закричав.

Свічка згасла.

Миска тріснула.

І щось темне вислизнуло з повітря.

Наче тінь.

Вона метнулася до стіни.

Але не встигла.

Аделіна вдарила долонею по столу.

— Назад!

Тінь здригнулася.

І зникла.

Наче її й не було.

Хлопчик обм’як.

Жінка схопила його.

— Він живий?!

Аделіна поклала руку на його чоло.

Тепле.

— Так.

Хлопчик повільно розплющив очі.

— Вони пішли… — прошепотів він.

Жінка заплакала.

Аделіна втомлено сіла.

— Сьогодні він спатиме.

— Це все? — запитала жінка.

— Ні.

— Що ще?

— Не пускайте його самого в ліс.

Жінка швидко закивала.

— Ніколи!

Коли вони пішли, сонце вже піднялося.

Аделіна стояла біля дверей і дивилася їм услід.

Кіт підійшов до неї.

— Це лише початок, — сказала вона.

Кіт мовчав.

— Їх буде більше.

І вона знала, що так і буде.

Того ж вечора прийшов старий.

Наступного дня — дівчина.

Потім — мисливець.

Потім — ще хтось.

І ще.

І ще.

Одні приходили з хворобами.

Інші — зі страхами.

Деякі — з прокляттями.

А деякі — просто з болем у серці.

Аделіна допомагала не всім.

Іноді вона казала:

— Я не можу.

Іноді:

— Іди до священника.

Іноді:

— Уже пізно.

Але часто вона казала:

— Сідай.

І запалювала свічку.

З часом люди перестали боятися дороги до лісу.

Вони все ще боялися її.

Але приходили.

Бо знали:

Відьма Аделіна живе на межі лісу.

І якщо біда велика —

Вона відчинить двері.

Навіть уночі.

Навіть у бурю.

Навіть коли тіні стають ближче.

Бо така була її доля.

Допомагати.

Навіть коли ніхто не дякує.

Навіть коли бояться.

Навіть коли називають відьмою.

І кожного вечора, коли вона гасила свічки, Аделіна знала:

Завтра знову хтось постукає.

І вона знову відчинить.