Глава: Срібний пил і танець під зорями

Після знайомства з тролями Аделіна довго не могла заспокоїтися. Світ здавався більшим, ніж вона думала раніше. Камінь жив, ліс говорив, а тіні слухали. Але одного вечора Мора сказала щось дивне:

— Камінь повільний. Тіні тихі. А тепер тобі час навчитися легкості.

— Легкості? — перепитала Аделіна.

— Феї.

Аделіна скривилася.

— Вони ж злі.

— Інколи.

— І обманюють.

— Завжди.

— Тоді навіщо мені з ними знайомитися?

Мора усміхнулася.

— Бо одного дня вони можуть вирішити забрати твоє ім’я.

Аделіна здригнулася.

— Вони можуть це зробити?

— Якщо дозволиш.

— Я не дозволю!

Мора похитала головою.

— У цьому і проблема. Феї не питають дозволу так, як це роблять люди.

Вони пішли в ліс у сутінках.

Це був не той ліс, де Аделіна гуляла зазвичай. Тут дерева були тонші й світліші, а трава м’яка, як килим. Повітря пахло квітами, хоча жодної квітки не було видно.

— Де вони? — тихо запитала Аделіна.

— Поруч, — відповіла Мора.

— Я нікого не бачу.

— Вони бачать тебе.

Аделіна нервово озирнулася.

— Мені це не подобається…

— Ім теж не подобається, — сказала Мора.

— Що?

— Що ти тут.

Вони вийшли на маленьку галявину.

Посередині стояло коло з грибів.

Маленькі, білі, рівні — вони утворювали ідеальний круг.

Аделіна одразу зрозуміла.

— Це їхнє місце…

Мора кивнула.

— Так.

— І що тепер?

— Тепер ти підеш туди сама.

— Знову сама?!

— Так.

Аделіна зітхнула.

— А якщо вони щось зроблять?

— Вони обов’язково щось зроблять.

— Це не заспокоює!

Мора сіла на камінь.

— Йди.

Аделіна підійшла до грибного кола.

Серце билося швидко.

— Привіт… — тихо сказала вона.

Нічого.

— Я… прийшла з миром…

Тиша.

Вона ступила в коло.

І світ змінився.

Повітря стало теплим.

Світло — м’яким.

А звуки — дивними.

Ніби десь далеко грала музика.

Тонка.

Легка.

Мелодія лунала ніби звідусіль.

А потім вона побачила світло.

Маленьку іскру.

Вона літала перед нею, залишаючи за собою срібний слід.

— Ой… — прошепотіла Аделіна.

Іскра зупинилася.

І раптом стала більшою.

Світло розкрилося, як квітка.

І з нього з’явилася маленька істота.

З крильцями.

Прозорими.

Як у бабки.

Це була фея.

Вона дивилася на Аделіну великими блискучими очима.

— Вона бачить нас… — сказала фея тоненьким голосом.

З’явилася ще одна.

І ще.

І ще.

Невдовзі навколо літали десятки вогників.

— Людина…

— Ні…

— Відьма…

— Маленька відьма…

Вони кружляли навколо неї.

Аделіна стояла нерухомо.

— Привіт… — сказала вона.

Одна з фей підлетіла ближче.

І сіла їй на плече.

Вона була легка, як пил.

— Тепла… — сказала фея.

І торкнулася її щоки.

Аделіна здригнулася.

— Холодна… — сказала інша.

— І жива…

— Ще жива…

— Що значить "ще"? — нервово запитала Аделіна.

Феї засміялися.

Дзвінко.

Наче дзвіночки.

Раптом одна з фей підлетіла зовсім близько.

— Як тебе звати?

Аделіна вже відкрила рот…

І згадала слова Мори.

"Не віддавай феям своє ім’я."

Вона зупинилася.

— Можеш звати мене… просто відьмою.

Феї зашепотіли.

— Вона розумна…

— Вона знає…

— Нудно…

— Дуже нудно…

Одна з фей надулася.

— Ми хотіли ім’я.

— І душу…

— І трошки життя…

Аделіна відступила.

— Я не віддам!

Феї знову засміялися.

— Ми знаємо…

— Знаємо…

— Тому й цікаво…

Раптом музика стала гучнішою.

Феї закружляли швидше.

— Танцюй!

— Танцюй!

— Танцюй з нами!

— Я не вмію! — сказала Аделіна.

— Вмієш!

— Усі вміють!

— Танцюй!

Феї схопили її за руки.

Вони були легкі, але сильні.

Музика стала швидкою.

Аделіна почала рухатися.

Спочатку незграбно.

А потім…

Легше.

І легше.

Світ крутився навколо.

Світло миготіло.

Феї сміялися.

— Швидше!

— Швидше!

— Швидше!

Аделіна сміялася разом із ними.

І раптом…

Вона відчула втому.

Сильну.

Раптову.

Ноги стали важкими.

— Я… не можу…

— Можеш!

— Ще!

— Трохи!

Вона згадала.

Феї можуть затанцювати людину до смерті.

— Ні! — крикнула вона.

І впала на коліна.

Музика раптом стихла.

Феї завмерли.

— Вона зупинилася…

— Вона змогла…

— Дивно…

Одна з фей підлетіла ближче.

— Ти сильна.

Аделіна важко дихала.

— Я не хочу помирати…

Фея нахилила голову.

— Розумно.

Раптом з’явилося інше світло.

Яскравіше.

Більше.

Феї розлетілися.

— Вона прийшла…

— Вона тут…

— Старша…

Світло стало формою.

І з нього з’явилася велика фея.

Вона була майже як людина.

З довгим волоссям, що світилося.

І великими крилами.

Вона дивилася на Аделіну уважно.

— Відьма…

Аделіна повільно підвелася.

— Так…

— Чому ти тут?

— Я… вчуся…

Фея мовчала.

— Ти врятувала гору, — сказала вона.

Аделіна здивувалася.

— Ви знаєте?

Фея усміхнулася.

— Ми знаємо все, що росте.

— Я не ворог…

Фея підлетіла ближче.

І торкнулася її чола.

Аделіна відчула тепло.

— Не ворог…

Фея обернулася до інших.

— Вона друг.

Феї зашепотіли.

— Друг…

— Друг…

— Друг…

Одна з них сипнула на Аделіну пил.

Срібний.

Він світився.

— Що це? — запитала вона.

— Дар, — сказала велика фея.

— Який?

Фея усміхнулася.

— Побачиш.

Коли Аделіна вийшла з кола, Мора вже чекала.