Глава: Кам’яні серця і клятва тролів

Це сталося на третій рік навчання Аделіни.

На той час вона вже вміла слухати ліс, відчувати магію в землі і бачити те, чого не бачили інші. Але Мора завжди казала:

— Ти знаєш лише світ тіней. А є ще світ каменю.

— Камінь не живий, — відповіла тоді Аделіна.

Мора лише усміхнулася.

— Усе живе. Просто не все рухається.

Одного ранку Мора розбудила її ще до світанку.

— Вставай. Ми йдемо в гори.

— Навіщо? — сонно запитала Аделіна.

— Ти познайомишся з тролями.

Аделіна різко сіла.

— З ким?!

— З тролями.

— Вони ж їдять людей!

— Лише дурних, — спокійно сказала Мора. — Тож поводься розумно.

Гори починалися далеко за лісом.

Там дерева ставали нижчими, земля — твердішою, а вітер — холоднішим. Каміння лежало всюди: велике, маленьке, гостре, кругле.

Аделіні здавалося, що вони дивляться на неї.

— Вони дивляться, — сказала Мора.

— Каміння не дивиться…

— Дивиться.

Вони піднімалися все вище, поки не дійшли до вузької ущелини. Там було темно навіть удень, і повітря пахло сирістю.

— Тут вони живуть? — тихо запитала Аделіна.

— Якщо захочуть — живуть.

— А якщо не захочуть?

— Тоді ми тут помремо.

Аделіна нервово ковтнула.

— Це жарт?

— Ні.

Вони зайшли глибше в ущелину.

І раптом Мора зупинилася.

— Далі ти сама.

— Що?!

— Це твій урок.

— Я не піду сама!

— Підеш.

Мора намалювала знак на камені.

— Якщо щось піде не так — я дізнаюся.

— А якщо буде пізно?

Мора подивилася на неї уважно.

— Тоді це буде твоя доля.

І відійшла назад.

Аделіна залишилася сама.

Ущелина була тихою.

Занадто тихою.

Навіть вітер сюди не доходив.

Аделіна зробила крок.

Потім ще один.

Каміння під ногами тихо хрустіло.

І раптом…

Глухий звук.

Ніби щось важке впало.

Вона обернулася.

Нічого.

— Це лише каміння… — прошепотіла вона.

І тоді камінь поруч ворухнувся.

Аделіна завмерла.

Камінь був великий. Майже як вона сама.

І він знову ворухнувся.

А потім повільно піднявся.

Це був не камінь.

Це був троль.

Він був величезний — удвічі вищий за людину. Шкіра його була сіра, як скеля, і вся в тріщинах. Руки довгі й важкі, а очі маленькі й темні.

Він подивився на неї.

І загарчав.

— Людина…

Аделіна ледве стояла на ногах.

— Я… не ворог…

Троль нахилився ближче.

Його подих пах землею і мохом.

— Людина — ворог.

— Я відьма…

Троль зупинився.

— Відьма?

Вона кивнула.

— Я прийшла з миром.

Троль довго дивився на неї.

А потім…

Зареготав.

Звук був глухий, як каменепад.

— Маленька відьма прийшла до тролів!

З-за каменів почулися звуки.

Ще один троль.

І ще.

Вони піднімалися з землі, ніби виростали зі скель.

Аделіна відступила.

— Я не хочу зла…

Один із тролів ударив кулаком по каменю.

Камінь тріснув.

— Люди ламають гору!

— Це не я!

— Люди копають!

— Це не я!

Тролі загарчали.

Земля затремтіла.

І тоді Аделіна згадала слова Мори:

"Говори правду. Камінь чує брехню."

Вона глибоко вдихнула.

— Я прийшла вчитися.

Тролі стихли.

— Чому?

— Бо я відьма.

Один із тролів нахилився ближче.

Він був старіший. Каміння на його спині було вкрите мохом.

— Відьми не приходять.

— Я прийшла.

— Чому не боїшся?

Аделіна прошепотіла:

— Боюся…

Троль кивнув.

— Добре.

Але раптом почувся тріск.

Гучний.

Різкий.

Земля здригнулася.

Тролі загарчали.

— Люди!

— Ні… — прошепотіла Аделіна.

Тріск повторився.

А потім ще раз.

І ще.

— Вони ламають гору! — заревів один із тролів.

Аделіна відчула магію.

Глибоку.

Важку.

Земля боліла.

— Вони там! — сказала вона.

— Де?!

Вона показала вперед.

Тролі кинулися туди.

Аделіна побігла за ними.

За поворотом ущелини вони побачили людей.

Троє чоловіків із кирками.

Вони били по скелі.

І в скелі була тріщина.

З неї текло тьмяне світло.

Аделіна відчула холод.

— Зупиніться! — крикнула вона.

Чоловіки обернулися.

— Це ще хто?

— Дівчисько?

— Ідіть звідси! — сказала вона.

Один із них засміявся.

— А то що?

Земля здригнулася.

Тролі вийшли з-за каменів.

Люди поблідли.

— Біжимо!

Двоє кинули кирки і втекли.

Але третій залишився.

Він витяг ніж.

— Я вас не боюся!

Троль заревів.

Аделіна вибігла вперед.

— Стій!

Троль завмер.

Чоловік теж.

— Іди, — сказала вона чоловікові.

— Чому?

— Бо якщо не підеш — помреш.

Він дивився то на неї, то на троля.

І побіг.

Тролі підійшли до тріщини.

Вона світилася слабким світлом.

— Вони поранили гору… — сказав старий троль.

Аделіна поклала руку на камінь.

Він був теплий.

І слабкий.

— Я можу допомогти…

— Людина не може.

— Відьма може.

Троль мовчав.

— Дозвольте.

Він кивнув.

Аделіна заплющила очі.

Вона відчула камінь.

Глибоко.

Повільно.

Старо.

Вона прошепотіла слова, яких її навчила Мора.

Камінь здригнувся.

Світло стало сильнішим.

А потім…

Тріщина почала закриватися.

Повільно.

Наче загоювалася рана.

Тролі мовчали.

Коли все закінчилося, тріщини більше не було.

Лише гладка скеля.

Аделіна ледве стояла.

— Я… зробила…

І мало не впала.

Велика кам’яна рука підхопила її.

Старий троль дивився на неї.

— Маленька відьма…

Він опустився на коліно.

І це зробили інші.

— Друг каменю.

Аделіна здивовано дивилася на них.