Глава: Книга тіней і перший урок

Аделіна ще пам’ятала той день, коли вперше зрозуміла, що вона інша.

Їй було не більше десяти років, коли це сталося. Тоді вона ще жила серед людей — у маленькому селі біля темного лісу. Хатини там стояли криво, паркани були старі, а люди — ще старші душею, ніж обличчям. Вони боялися всього незрозумілого. І найбільше вони боялися лісу.

Але Аделіна не боялася.

Ліс кликав її.

Кожного разу, коли вона підходила до дерев, вітер стихав, ніби прислухався. Гілки трохи нахилялися до неї, а сухе листя шурхотіло під ногами так тихо, ніби не хотіло її видати.

Того дня вона зайшла далі, ніж будь-коли раніше.

Сонце ще світило, але світло вже не доходило до землі. Дерева стояли щільно, і між ними панував зелений напівморок.

Аделіна зупинилася.

— Я знаю, що ти тут, — сказала вона вголос, сама не знаючи чому.

І хтось відповів.

— Звісно, знаю, що знаєш.

Голос був старий, хрипкий, але спокійний.

З-за дерева вийшла жінка.

Вона була висока й худа, з довгим сивим волоссям, заплетеним у косу. Її очі були світлі, майже сірі, і здавалися дуже глибокими.

— Ти довго йшла, — сказала жінка.

— Я вас не шукала, — відповіла Аделіна.

Жінка усміхнулася.

— Ні. Це я шукала тебе.

Аделіна не злякалася. Вона просто дивилася.

— Хто ви?

— Та, ким ти станеш.

Дівчинка насупилася.

— Я стану людиною.

Жінка похитала головою.

— Ти вже не просто людина.

Вона простягнула руку.

На долоні лежав маленький камінь — чорний, гладкий, блискучий.

— Візьми.

Аделіна вагалася лише мить.

Коли вона торкнулася каменя, світ навколо здригнувся.

Вітер завив.

Дерева зашуміли.

І вона почула голоси.

Сотні голосів.

Вони шепотіли. Кликали. Просили.

Аделіна впустила камінь.

— Що це?!

Жінка підняла камінь і сховала його.

— Це лише початок.

— Я не хочу!

— Хочеш.

— Ні!

Жінка нахилилася до неї.

— Ти чуєш їх, правда?

Аделіна мовчала.

— Ти бачиш сни, які не сни?

Мовчання.

— Ти знаєш речі, яких не казав ніхто?

Аделіна прошепотіла:

— Так…

Жінка кивнула.

— Тоді тобі доведеться вчитися.

— Чому?

— Бо якщо не навчишся — це вб’є тебе.

Ці слова прозвучали спокійно. Наче щось очевидне.

Аделіна опустила очі.

— Як вас звати?

Жінка усміхнулася.

— Мене звали по-різному. Але ти можеш звати мене Мора.

— Ви відьма?

— Так.

— І я… теж?

Мора подивилася на неї довго.

— Так.

І з того дня почалося навчання.

Перший урок був не про заклинання.

І не про зілля.

Перший урок був про тишу.

— Сиди, — сказала Мора.

Вони сиділи біля старого пня.

— І що тепер? — запитала Аделіна.

— Слухай.

— Що?

— Все.

Аделіна слухала.

Спочатку вона чула лише вітер.

Потім — листя.

Потім — дятла.

Потім — щось інше.

Тихі звуки.

Ніби шепіт.

— Я чую… — сказала вона.

— Не говори, — прошепотіла Мора.

Шепіт ставав чіткішим.

— Вода… — Коріння… — Камінь…

Аделіна різко розплющила очі.

— Вони говорять!

Мора кивнула.

— Світ завжди говорить. Люди просто не слухають.

— А відьми слухають?

— Відьми мусять слухати.

Другий урок був про страх.

Мора завела її в печеру.

Там було темно.

Дуже темно.

— Іди, — сказала Мора.

— Я нічого не бачу!

— Це і є урок.

Аделіна зробила крок.

Потім ще один.

І раптом щось торкнулося її ноги.

Вона скрикнула.

— Не бійся, — пролунав голос Мори з темряви.

— Там щось є!

— Звісно є.

Щось знову торкнулося її.

Холодне.

Живе.

Аделіна заплакала.

— Я не хочу!

— Хочеш.

— Ні!

— Ти відьма. А відьми не можуть жити в страху.

Щось проповзло по її руці.

Вона завмерла.

І раптом зрозуміла.

Це не хоче їй зла.

Вона повільно вдихнула.

— Я не боюся…

Щось відступило.

Світло спалахнуло.

Мора стояла поруч.

— Добре.

— Що це було?

— Лише тіні.

Третій урок був про силу.

Мора поклала перед нею миску з водою.

— Рухай.

— Як?

— Як хочеш.

Аделіна дивилася на воду.

Нічого не сталося.

— Я не можу.

— Можеш.

— Як?

— Захоти.

Аделіна насупилася.

Вона дивилася на воду довго.

Дуже довго.

І раптом…

Поверхня здригнулася.

Ледь помітно.

— Вийшло! — вигукнула вона.

Вода піднялася хвилею і виплеснулася з миски.

Аделіна відсахнулася.

— Я не хотіла!

Мора усміхнулася.

— Саме тому й вийшло.

— Що?

— Справжня магія не слухається тих, хто хоче влади. Вона слухається тих, хто є нею.

Але найважчий урок був уночі.

Мора розбудила її.

— Вставай.

— Чому?

— Час.

Вони вийшли в ліс.

Місяць був повний.

— Сьогодні ти побачиш їх, — сказала Мора.

— Кого?

— Тих, хто живе поруч.

Вони стали на галявині.

Мора намалювала коло на землі.

— Не виходь.

— Чому?

— Бо вони можуть забрати тебе.

Аделіна ковтнула.

Мора щось прошепотіла.

Вітер піднявся.

І раптом вони з’явилися.

Світляні постаті.

Прозорі.

Дивні.

— Хто це? — прошепотіла Аделіна.

— Душі.

Одна з постатей підлетіла ближче.

Вона була схожа на дитину.

— Вона бачить нас… — прошепотіла постать.

— Так, — відповіла Мора.

— Вона ще жива…

— Так.

Постать потягнулася до Аделіни.

— Не виходь з кола, — сказала Мора.

Але Аделіна не могла відірвати погляду.

— Вона тепла… — сказала душа.

І раптом простягнула руку.

Аделіна мало не відповіла.

— НІ! — крикнула Мора.

Коло спалахнуло.

Душа зникла.

Усе стихло.