Глава: Ліс шепоту і тінь під місяцем

Ніч опустилася на долину повільно й тихо, немов чорне крило великого птаха. У небі зійшов блідий місяць, і його світло лягло на землю срібною пеленою. У глибині лісу стояла стара хатина — перекошена, вкрита мохом і плющем, з маленьким віконцем, у якому мерехтіло жовте світло свічки. Тут жила відьма Аделіна.

Аделіна не була старою, як думали люди в сусідніх селах. Вона виглядала молодою — з довгим чорним волоссям і блідою шкірою, ніби її ніколи не торкалося сонце. Очі її були темно-зелені, і коли вона дивилася на людину, здавалося, що бачить вона не тільки тіло, а й душу.

Тієї ночі вона не спала.

Вогонь у печі давно згас, але свічки продовжували горіти, хоча ніхто їх не запалював. Вони самі спалахнули, коли Аделіна відкрила стару книгу в чорній шкіряній обкладинці.

Сторінки шелестіли самі по собі.

— Знову кличеш мене… — тихо сказала вона.

Книга розкрилася на сторінці з дивним знаком — колом, усередині якого були намальовані три півмісяці.

Аделіна насупилася.

— Це знак лісу… Але чому зараз?

Раптом вітер ударив у вікно. Скло задзвеніло, ніби хтось провів по ньому кігтями.

Вона підвелася.

— Добре… Я піду.

Аделіна накинула чорний плащ, узяла свій дерев’яний посох, верхівка якого була обвита срібним дротом, і вийшла з хатини.

Ліс зустрів її холодом.

Дерева стояли нерухомо, але їхні тіні ворушилися, наче жили власним життям.

— Я прийшла, — сказала вона в темряву.

Спершу нічого не сталося.

А потім вона почула шепіт.

Тихий. Ледь чутний. Наче сотні голосів говорили одночасно.

— Відьмо… — Відьмо… — Допоможи…

Аделіна пішла вперед, ступаючи обережно. Земля під ногами була м’якою, ніби жива.

І раптом вона побачила це.

Дерево.

Воно було величезне — значно більше за інші. Його стовбур був чорний, ніби обгорілий, а кора тріскалася і світилося зсередини тьмяним зеленим світлом.

— Ти прокинулося… — прошепотіла вона.

І тоді дерево ворухнулося.

З кори повільно виповзла тінь. Вона не мала форми — лише темна пляма, яка рухалася, наче жива.

— Ти прийшла… — пролунало в її голові.

Аделіна стиснула посох.

— Хто тебе розбудив?

Тінь затремтіла.

— Люди…

— Люди не можуть розбудити древнє дерево.

— Можуть… якщо копають занадто глибоко…

Аделіна заплющила очі.

І побачила.

Чоловіки з лопатами. Вогонь. Метал. Камінь із вирізаними знаками. І тріщину в землі, з якої витікала темрява.

Вона розплющила очі.

— Вони знайшли камінь…

Тінь здригнулася.

— Камінь відкриває шлях…

— Куди?

Тиша.

А потім:

— Вниз.

Аделіна знала, що це означає.

Під світом людей існував інший світ. Темний. Старий. Забутий.

І якщо шлях відкрився…

— Скільки часу? — запитала вона.

— Три ночі…

— А потім?

Тінь потягнулася до неї.

— Потім вони прийдуть.

Аделіна вдарила посохом об землю.

Світло розлилося колом, і тінь відступила.

— Я не дозволю.

Тінь затремтіла.

— Ти одна…

— Я завжди одна.

Вона опустилася на коліна й поклала руку на землю.

— Покажи мені.

Земля стала холодною.

І раптом вона відчула це.

Глибоко під корінням дерев щось рухалося.

Повільно.

Важко.

Живе.

Аделіна різко підвелася.

— Уже прокидається…

Вона повернулася до хатини, але не встигла зробити й десяти кроків, як почула тріск.

Гілка.

Не від вітру.

Вона обернулася.

Між деревами стояла постать.

Висока. Темна. Занадто тонка, щоб бути людиною.

— Ти не з лісу, — сказала вона.

Постать не рухалася.

— Хто тебе послав?

І тоді вона побачила очі.

Жовті.

Світяться.

Істота зробила крок.

Ноги її були занадто довгі, руки майже торкалися землі.

— Відьма… — прохрипіло воно.

Аделіна підняла посох.

— Назад.

Істота засміялася.

Звук був сухий, як ламке гілля.

— Запізно…

Воно кинулося вперед.

Аделіна вдарила посохом об землю, і світло вибухнуло навколо неї.

Істоту відкинуло назад, але вона не зникла.

Вона підвелася.

І тоді Аделіна побачила знак на її грудях.

Три півмісяці.

Той самий знак, що був у книзі.

— Тебе вже торкнулася темрява… — прошепотіла вона.

Істота загарчала.

— Він іде…

— Хто?

Істота посміхнулася.

— Король під землею…

Земля здригнулася.

Слабко. Але цього вистачило.

Аделіна відчула холод уздовж хребта.

— Ні…

Істота раптом розсипалася в пил.

Просто зникла.

Ліс знову став тихим.

Але тепер тиша була іншою.

Мертвою.

Аделіна стояла нерухомо.

— Три ночі…

Вона знала, що треба робити.

Потрібно закрити шлях.

Але для цього потрібна була сила.

Стара сила.

Небезпечна сила.

Вона повернулася до хатини й відчинила двері.

Свічки горіли яскравіше, ніж раніше.

Книга була відкрита.

Але тепер сторінка була іншою.

На ній був намальований круг.

А всередині — ім’я.

Аделіна.

Вона завмерла.

— Ні…

Сторінки почали гортатися самі.

Швидше.

Швидше.

Поки не зупинилися.

На останній сторінці.

Там було написано лише два слова:

Вона прийшла

І в цей момент хтось постукав у двері.

Три рази.

Повільно.

Аделіна не рухалася.

Стук повторився.

— Я знаю, що ти там… — почувся голос.

Жіночий.

Тихий.

Знайомий.

Аделіна відчула, як холоне кров.

— Це неможливо…

Вона повільно підійшла до дверей.

І відчинила їх.

На порозі стояла вона сама.

Та сама сукня.

Те саме волосся.

Ті самі очі.

Двійник усміхнувся.

— Привіт, Аделіно.

Свічки згасли.

І темрява наповнила хатину.

А потім двійник прошепотів: