Розділ 3: Прозорий фінал

Артем більше не торкався поверхонь. Він дрейфував посеред спальні, невагомий і жахливо роздутий. Його тіло нагадувало перетягнутий пергамент, крізь який пробивалося тьмяне світло нічного міста.

***

Внутрішній тиск став абсолютним. Повітруля більше не була зовні — вона повністю інсталювала себе в його нервову систему. Кожен рух повітря в кімнаті Артем відчував як спазм власної плоті. Коли вона різко прискорювала вихор, його ребра, вже відірвані від грудини, починали вібрувати, створюючи звук розбитого органа.

— Ти... такий... вільний... — прошелестіла вона.

Артем бачив свої руки: вони перетворилися на білявий туман. Пальці розчинялися, переходячи в газоподібний стан. Це був не просто розпад, це було вивітрювання душі. Останній людський інстинкт змусив його подивитися на панорамне вікно. Там, за тріснутим склом, був справжній світ — важкий, брудний, але реальний.

Він хотів розбитися об це скло. Він хотів, щоб його оболонка луснула, вивільняючи цей жах назовні.

***

Повітруля відчула його опір. Вона раптом згустилася, набувши форми величезної прозорої лійки, що встромилася йому в розірване горло. — Все... одразу! — провив вихор.

Це був фінальний удар. Весь об’єм повітря в квартирі — тисячі літрів — за частку секунди почав всмоктуватися в легені Артема.

3:42 ночі. 

Барабанні перетинки Артема лопнули всередину, не витримавши перепаду тиску.

3:43 ночі. 

Очні яблука стали твердими, як камінь, а потім почали повільно виходити з орбіт, виштовхувані внутрішнім протягом.

Він відчув, як його хребет просто розсипається на окремі хребці, що хаотично літають усередині його шкіряного мішка. Артем перестав бути біологічним об’єктом. 

Він став епіцентром бурі.

***

Коли тиск досяг критичної межі, стіни квартири не витримали. Але вибух був дивним — він був 

всередину. 

Панорамне вікно всмоктало в кімнату, наче гігантським пилососом.

І в цей момент Артем луснув. Це не було криваве видовище. З його тіла не вилилося жодної краплі рідини. Лише хмара крижаної пари та мільярди мікроскопічних кристалів льоду розлетілися по кімнаті. Його шкіра просто розчинилася, ставши частиною вітру.

Коли поліція та рятувальники вибили двері, вони завмерли на порозі. У квартирі панував ідеальний порядок, але все було вкрите товстим шаром інею. На ліжку лежала порожня піжама, розправлена так, ніби її щойно зняли. На стінах іней склався у дивний малюнок: два велетенські крила, що обіймали порожнечу.

— Де він? — запитав молодий лейтенант, дивлячись на розбите вікно. 

Старший офіцер підійшов до краю прірви на 16-му поверсі. Надворі було тихо, але раптом сильний порив вітру вдарив йому в обличчя. У цьому пориві офіцер чітко почув... свист. Ритмічний, наче хтось намагався вимовити слово «дихай».

— Він всюди, — прошепотів старший, зачиняючи комір пальта. — Його розвіяло.

***

Артем більше не відчував болю. Він відчував швидкість. Тепер він був частиною Повітрулі. Він був тим самим протягом, що змушує вас здригатися в порожній кімнаті. Він був тим холодним подихом у потилицю, коли ви стоїте на краю прірви.

Він шукав нові легені. 

Нових альпіністів. 

Нових скептиків. 

Бо вітер завжди голодний, а Повітрулі завжди потрібна свіжа пара легень, щоб продовжувати свій нескінченний, смертельний танець у небесах.

Кінець історії «Повітруля». Коли наступного разу відчуєте дивний протяг при зачинених вікнах — не намагайтеся вдихнути глибше. Можливо, Артем уже чекає на свою чергу.