Розділ 2: Власниця вітру

Артем більше не міг спати. Сон потребував ритмічного дихання, а його дихання тепер належало не йому. Воно було рваним, як штормові пориви.

***

Квартира перетворилася на інструмент. Повітруля грала на ній, як на гігантській флейті. Свист у вентиляції переходив у ультразвуковий вереск, від якого у Артема з вух почала текти прозора, розбавлена рідина — лімфа, змішана з конденсатом.

— Тобі... не потрібні... слова, — провібрувало повітря біля його скроні.

Артем спробував підійти до вхідних дверей. Кожен крок давався з боєм, наче він йшов проти урагану в 12 балів. Повітря в коридорі стало настільки щільним, що воно фізично виштовхувало його назад у спальню. 

Вона не випускала свій сосуд.

Він упав на коліна, намагаючись вхопити ротом звичайний, «брудний» кисень біля підлоги, але Повітруля миттєво опинилася поруч. Вона втиснула свій прозорий кулак йому в горло. Артем відчув, як його трахея розширюється, а стінки стравоходу вкриваються інеєм.

***

Близько третьої ночі задзвонив телефон. Це був батько. Артем бачив екран на підлозі, бачив фото старого, який чекав на дзвінок після експедиції. Це був останній якір, що тримав його у світі живих.

Він зробив надзусилля. Його легені заскрипіли — буквально, звук нагадував тертя пінопласту об скло. Артем схопив телефон і натиснув «прийняти». 

— Сину? Ти як? — пролунав далекий, теплий голос.

Артем відкрив рот. Він хотів сказати «тату», він хотів, щоб його почули. Але Повітруля не дозволила. Вона різко стиснула його діафрагму. Замість людського голосу з горла Артема вирвався 

звуковий удар. 

Потік повітря під таким тиском, що динамік телефону миттєво луснув, а скло на панорамному вікні вкрилося павутиною тріщин. Його голосові зв'язки розірвалися вщент, перетворившись на криваве клоччя, яке вилетіло з рота разом із крижаною парою.

Артем випустив телефон. Він більше не мав голосу. Він був лише свистком у руках стихії.

***

Він подивився на свої руки. Вони ставали напівпрозорими. Крізь шкіру було видно не м'язи, а те, як повітряні потоки вимивають червоні тільця з його судин. Його кров перестала бути рідиною — вона стала аерозолем.

«Я... вивітрююсь», — промайнула остання чітка думка.

Це був момент остаточного програшу. Він розумів, що його тіло — це всього лише повітряна кулька, яку Повітруля роздуває доти, доки оболонка не стане тоншою за атом. Біль відійшов, залишивши лише страшний, льодяний спокій. Він бачив, як його грудна клітка продовжує розширюватися. Ребра почали відриватися від хребта з сухим звуком, що нагадував тріск ламаного льоду.

Повітруля нависла над ним, її обличчя — хаотичний вир туману — торкнулося його чола. 

— Ще один вдих, — прошепотіла вона. — Останній. Він буде найдовшим.

Він відкрив рот, і вона почала вливатися в нього вся, цілим вихором. Артем відчув, як його тіло втрачає вагу. Він більше не відчував опори ліжка. Він плавав у метрі над підлогою, надутий її сутністю, наче парашут перед стрибком. Кожна клітина його тіла кричала про допомогу, але легені вже не могли виштовхнути це повітря назад.

Він став її частиною. 

Він став тиском. 

Він став вітром, зачиненим у клітці з людської шкіри.