Розділ 1: Гість у легенях

Артем повернувся з Кавказу іншим. У його квартирі на 16-му поверсі, де раніше панувала стерильна тиша та запах дорогої кави, тепер оселився 

звук. 

Це не був гул вулиці. Це був звук, що йшов із його власних грудей — тонкий, свистячий свист, наче всередині нього розірвався крихітний альпіністський балон.

***

Першу ніч він провів, вчепившись руками в матрац. Вікна були зачинені намертво, але повітря в спальні почало рухатися за власною логікою. 

Це не був протяг — це було тертя. 

Артем відчував, як молекули повітря, стаючи щільними, як скло, здирають верхній шар шкіри з його обличчя.

Потім прийшла вона. Повітруля не була дівчиною. Це був антропоморфний згусток стисненого газу, прозора деформація простору. Її присутність видавала лише дика пульсація тиску в кімнаті. В Олексія заклало вуха, а з носа потекла тонка цівка крові.

— Дихай, — провібрувало повітря прямо в його черепі.

Це не було запрошення. Це був наказ. Коли він відкрив рот, щоб ковтнути повітря, він відчув, як у його горло входить щось холодне й тверде, наче він ковтає рідкий азот. Повітруля не просто цілувала його — вона 

закачувала себе в нього, 

розширюючи його легені до межі фізичного болю.

***

Вранці Артем підійшов до дзеркала. Його грудна клітка стала неприродно широкою, ребра випирали, наче натягнуті струни. Коли він видихав, він чув не вихід повітря, 

а скрегіт.

Його внутрішній конфлікт роздирав його не менше, ніж ця істота. 

— Це галюцинація, — шепотів він собі, судомно шукаючи інгалятор. — Гіпоксія. Набряк мозку. 

Але рука з інгалятором завмерла в повітрі. Якась невидима сила, пружна й холодна, обхопила його зап'ястя. Він намагався чинити опір, але м'язи не слухалися — у його крові було занадто мало кисню і занадто багато 

її.

Він розумів, що помирає. Його серце калатало в порожнечі, бо легені, роздуті Повітрулею, здавлювали його в лещата. Але в той же час він відчував дикий, наркотичний екстаз. Кожний її впорск ефіру приносив бачення вершин, неймовірної чистоти й величі, від яких паморочилося в голові. Це була залежність курця, якому замість диму дали чисту смерть.

***

Найстрашніше почалося ввечері. Артем сів на ліжко і раптом почув, як усередині нього щось 

плеснуло. 

Повітря в його легенях почало циркулювати не так, як у людей. Воно рухалося по колу, створюючи всередині торса маленький вихор.

— Боже... — прохрипів він. 

Він бачив, як його шкіра між ребрами починає втягуватися всередину, а потім різко випинатися, наче там, під плоттю, б'ється крилами птах. Він відчував кожну альвеолу, кожну судину, яку розпирало це чужорідне повітря.

Повітруля зависла перед ним. Її обличчя — хаотичний рух туману — наблизилося до його очей. 

— Твоє тіло таке тісне, — прошелестіла вона. — Твої легені — це в'язниця. Давай я їх розіб'ю.

Він хотів крикнути, хотів розбити вікно і випустити її, але зрозумів: якщо вона вийде, він просто схлопнеться, як порожня консервна банка. Він уже не був людиною. Він був лише посудиною. Оболонкою для вихору, який ставав дедалі сильнішим, розриваючи його зсередини.

Артем підніс руку до рота і побачив, як із його пальців починає виходити легка пара. Його власна плоть почала вивітрюватися, перетворюючись на газ. Повітруля нарешті знайшла спосіб зробити його частиною себе.