Лекції № 23-24. Освіта, наука і культура другої половини ХVІІ - ХVІІІ століття

 1. Умови  і особливості розвитку культури

Умови розвитку культури

Розвиток  української культури відбувався у досить складних умовах.  Національно-визвольна війна середини XVII століття й відродження Української держави - Гетьманщини сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку української культури була культурницька політика гетьманів. Водночас, розвиток української культури протягом другої половини XVII-XVIII століть гальмувався внаслідок «Руїни», розчленування українських земель, колоніальної політики Російської імперії та Речі Посполитої.

Особливості розвитку

Хоча в результаті русифікації, українська культура почала дещо втрачати свою самобутність, та все ж, у XVIII столітті, спостерігається певне її піднесення. Відмітимо, також, збереження  тісного взаємозв’язку  української культури з культурою Західної Європи, зокрема з культурою Речі Посполитої, білоруських земель; пізніше починає відчуватися вплив й російської культури. В якійсь мірі українська культура при цьому була змушена адаптуватися до російської імперської культурної традиції. Багато українських культурних діячів переїздило тоді до Петербургу, де панували нові культурні віяння.

2. Освіта

Початкова і середня освіта

В цілому, освіта зберігала досить пристойний рівень. Кількість початкових шкіл зростала. На Лівобережжі, Запорожжі та Слобожанщині таких шкіл було більше, а у володіннях Речі Посполитої - менше. В Гетьманщині початкову освіту надавали парафіяльні школи православної церкви, а також братські школи. Початковою освітою українців Речі Посполитої переважно опікувався чернечий орден Василіан унійної (греко-католицької) церкви.  Розвивалися католицькі єзуїтські колегіуми, які згодом стануть середніми навчальними закладами. У 1661 році король Ян II Казимир надав єзуїтській колегії у Львові «гідність академії і титул університету». Братські школи польський уряд заборонив.

Середня освіта на Лівобережній Україні була представлена колегіумами, повітовими училищами.  Серед колегіумів стали відомими Чернігівський ( з 1700р.), Харківський ( з 1726 р.), Переяславський ( з 1738 р.). З часом деякі з колегіумів були перетворені в духовні семінарії. Зросла кількість здобувачів освіти. В основному, це були вихідці з шляхетського стану, козацької старшини, діти священиків; вихідці з числа селян і  простих козаків траплялися дуже  рідко.

Вища освіта і спеціалізована освіта

Основним осередком вищої освіти на Гетьманщині був Києво-Могилянський колегіум (академія - далі КМА). Там працювали визначні педагоги, викладачі того часу: С. Яворський, І. Крюковський, Ф. Прокопович, Г. Бужинський. У 1701 році, за указом царя Петра І,  колегіум отримав статус академії. Але з часом в академії скоротили кількість учнів. В 1784 році заняття стали проводити виключно російською мовою. Серед відомих випускників КМА були В. Григорович – Барський, Г. Сковорода, Г. Полетика, Д. Бантиш-Коменський, М. Березовський, А. Ведель, С. Гулак-Артемовський, інші. Також вищу освіту можна було здобути в гімназіях.

У XVIII столітті  з’являються перші спеціалізовані навчальні заклади. Зокрема, у Львові, Києві та Єлисаветграді відкрили перші медичні училища. В тому ж Єлисаветграді - артилерійську школу для підготовки спеціалістів по обслуговуванню гармат, а в Миколаєві - штурманське училище для підготовки фахівців із водіння кораблів. На Правобережжі вищим закладом залишався Львівський університет. В ньому діяли богословський, правничий, філософський і медичний факультети.

3. Історичне літописання та література

Історичне літописання

Жанр літописання і історичної прози, в цей період, поступово набуває популярності.  Був надрукований зі змінами Києво-Печерський патерик. Це сприяло зацікавленню історією. Серед перших авторів літописів – колишній козацький сотник і суддя, а згодом священик – Роман Ракушка-Романовський. За думкою провідних фахівців історичної науки саме він є автором знаменитого «Літопису Самовидця», в якому описані події української історії з 1648-1702 роки.

Козацький суддя і полковник Григорій  Грабянка створив «Літопис Грабянки» - опис української історії від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи. Його праця – дуже цінне джерело з української історії.

 Літописець Самійло Величко є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави – «Літопису Самійла Величка», при написанні якого використано значну кількість українських, польських, та німецьких джерел.  Величко подає не лише сліпий перелік фактів, але й ідеологію козацької верхівки, друкує 10 портретів гетьманів. Вперше в українській історіографії вжито терміни «Україна», «український народ».  Визначною стала історична літературна праця «Хроніка» Феодосія Софоновича.