Лекція №2. Соціальна структура суспільства та економічне становище в ХVІ столітті

1. Соціальна структура українського суспільства

Формування станів

У ХV - ХVІ століттях на литовсько - українських землях відбувається формування станів. Вони стали важливою частиною суспільства.

 Суспільний стан (нім. sozialer Stand, рос. сословие) це велика група людей, котрі умовно об'єднані своїм правовим та економічним становищем.

Основними станами були шляхта, духовенство, міщани (містяни) та селяни.

Давайте розглянемо характеристику різних станів.

Українська шляхта

Українську шляхту (вищий суспільно-політичний стан) складали князі, середнє і дрібне панство.

Дуже велику владу і вплив мали князі. Титул князя могли носити лише нащадки староруських володарів —  Рюриковичі та литовських  --  Гедиміновичі. З часом, відомими стали князівські родини Острозьких, Вишневецьких, Чарторийських, Корецьких, Сангушків.

У своїх володіннях князі чинили суд, вводили податки, утримували власне військо, надавали своїм підлеглим землю чи гроші за службу.

Ті шляхтичі, які не мали титулу князя звалися панами. Окремі з них теж мали дуже давні шляхетські корені, інші були вихідцями з боярських, збіднілих князівських родин, дехто – з міщан.  Заможні пани разом з князями часто були найбільшими землевласниками - магнатами.

 До середньої і дрібної шляхти належали господарські шляхтичі-зем'яни, які на різних умовах володіли маєтками на державних землях, та шляхтичі-зем'яни князів і панів, які жили на землі.

Були шляхтичі, яких можна іменувати феодалами.  Феодал – це монопольний власник феоду, тобто земельного наділу, отриманого у вигляді пожалування за службу.                            

За Литовським статутом 1566 року було нарешті закріплено рівність в правах дрібної шляхти з князями і магнатами (великими земельними власниками). Шляхтичі служили у війську, тому по праву могли іменувати себе лицарями. Вони тренувалися у фехтуванні, стрільбі та верховій їзді. Окремі шляхтичі керували повітовими сеймиками (органами територіального станового самоврядування) та виборними судами. Голота - це шляхтичі без землеволодіння.

Частина шляхтичів зближалася з польськими панами, приймали католицьку віру, традиції, мову Польщі. Але були й такі, що залишалися православними і говорили руською мовою.

Духовенство

Великі багатства і владу мали представники духовенства (священики, служителі церкви), які були католиками чи православними.

Духовенство поділялося на «біле», представники якого жили поміж звичайних людей - мирян і найчастіше були священниками, правили служби в церквах та «чорне» — котре прийняло чернечий постриг.  Ці монахи жили в монастирях.

Вищою ланкою і католицького і  православного духовенства були єпископи. Католицькі єпископи називалися біскупами. Всі українські православні єпископи  підпорядковувалися київському митрополиту, а  римо-католицькі  -  гнезненському архієпископу.

Міщани (містяни)

Стан міщан (містян) не був однорідним. Сюди відносилися: патриціат, куди входили багаті купці і промисловці, бюргери – цехові майстри та середні торговці, та плебс (дрібні торговці, ремісники, міська біднота). На деякі міста поширювалося магдебурзьке право. Існувало міське самоврядування. Війта (керівника міста, мера) найчастіше не обирали, його призначав власник міста. Міщани сплачували податки, інколи виконували військову повинність, ремонтували мости і дороги тощо.

Населення міст було  багатонаціональним. Кожна національна спільнота мала свій магістрат.

Селяни

 Найменш безправною і найбіднішою верствою населення були селяни, що складали більшість населення. Селяни сплачували ренту – натуральний податок. Жили вони общинами (громадами) - великими колективами. Громаду очолював виборний староста.

 Але були й окремі, індивідуальні селянські господарства. Поступово селяни ставали підневільними. Нерідко селянські землі захоплювалися насильно, або їх віддавав великий князь чи король якомусь феодалу за службу. За  ІІІ Литовським статутом 1588 року ті селяни, що прожили десять років на землі феодала ставали кріпаками, й повинні були працювати на свого пана, не маючи права його залишити. Встановлювався 20-річний термін розшуку селян-утікачів, їх покарання 1 повернення до пана.