Лекція №1. Політичне становище українських земель в першій половині XVІ століття. Люблінська унія

1. Статус українських земель у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського

Важка доля земель колишньої Київської Русі

Після розпаду Русі внаслідок монгольського нашестя більша частина земель стала суцільною пусткою. Частина жителів – русичів переселилася на північ і схід. Інші території  були дощенту зруйновані і пограбовані монголо-татарами.

Київ, зруйнований ханом Батиєм, втрачає значення політичного і культурного центру. Монголо-татарське ярмо (іго), наче дамоклів меч, загрозливо нависло над давньоруськими землями.

Швидко спливали буремні роки… Cпустошені монголами землі почали поступово оживати. Розорювалися землі, вирощувалися жито і пшениця.

Люди з Галичини, Волині, Карпат селились тут, змішувалися з місцевим населенням - русичами. Вони приносили свої традиції, звичаї, культуру. Ці землі стали називатися «україною». Значно пізніше це слово стане назвою держави.

Поглинення земель колишньої Русі іншими державами

Ослаблені монголами давньоруські землі викликають інтерес сусідів.

У другій половині ХІV – на початку ХV століття більша частина руських (українських) земель увійшли до складу Великого князівства Литовського Руського та  Жемайтійського.

Влада Великого князівства Литовського проводила, в основному, мирну, ненасильницьку політику на руських землях. «Руська правда» стала основою права Литви, Стародавня руська мова стала державною. Литовські князі сприйняли віру і звичаї Русі. Так поступово землі Русі - України пристосувались до економічних відносин іншої держави, стали її складовою.

Але литовські князі позбавили українські землі будь якої автономії. Крім того, влада Литви стала переймати традиції і звичаї сусідньої держави – Польщі. Її культура і звичаї вважалися більш передовими на той час.

Та й самі польські магнати (земельні власники) не полишали думки посилити вплив на Велике князівство Литовське й остаточно приєднати його під зверхність польського короля.

Але українські князі, шляхта намагалися зберегти місцеві порядки в управлінні та судочинстві. Вони, як і більшість населення, залишалися православними, використовували руську (старослов’янську) мову, зберігали місцеву культуру, традиції і звичаї.

«Змова князів» і повстання Михайла Глинського

Через деякий час виникла ідея відновлення незалежної держави з центром у Києві. У 1481 році виникла «змова князів», яку очолили українські князі Михайло Олелькович та Іван Гольшанський (Ольшанський). Приводом для повстання стала ліквідація литовською владою удільних володарювань, насамперед, Київського князівства. Не подобалося повстанцям й зближення Литви з Польщею. Головний керівник повстання - князь Михайло Олелькович в ті часи був знаменитим, володів Києвом, новгородськими та слуцькими землями.

Проте спроба замаху повстанців на великого литовського князя Казимира ІV зазнала невдачі. Змовників було викрито.

Литовці схопили Івана Гольшанського, довгий час допитували і мучили цього мужнього і сильного чоловіка.  Він тримався, нічого не видавав, це дозволило врятуватися ще одному повстанцю - Федору Бєльському. Бєльський перебрався до Московської держави.

Згодом князь Михайло Олелькович і  Іван Гольшанський були повішені на Замковій горі на кріпосних воротах.

Останньою спробою боротьби проти всевладдя литовських феодалів став виступ руської знаті  у 1508 році, на чолі з князем Михайлом Глинським, але й він зазнав невдачі. М. Глинський врятувався втечею до Москви.

ДОДАТОК. Михайло Глинський (з документу)

Із «Записок про московитські справи» (1549 рік) австрійського дипломата Сигізмунда Герберштейна про Михайла Глинського:

«...(князь) освоїв витончені манери й лицарські звичаї, був спритним у військових вправах: перегонах, фехтуванні, боротьбі, стрибках, а також в розвагах, на зразок танців та всілякої куртуазії, чим зажив собі особливої слави... Він відрізнявся міцною статурою і гострим розумом, умів дати вірну пораду, був однаково здатним на серйозну справу, на жарт і, поза сумнівом, був, як кажуть, людиною на всяку годину».

  Й надалі Литва зберігала своє володарювання над більшістю земель колишньої Русі. Під владою Угорщини з ХІІІ століття опинилося Закарпаття. Під владою Польщі – Галичина (з 1387 р.) і Західне Поділля (з 1430 р.), а під владою Молдови – Буковина (з ХІV століття).