Лекції № 15-16. Економічне становище і суспільно-політичний рух України на початку ХХ століття

1. Економічне становище українських земель на початку ХХ століття

Індустріальна модернізація

Кінець ХІХ - початок ХХ століття  характеризувалося в українських губерніях завершенням промислового перевороту і переходом до індустріальної модернізації. Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Вигідне географічне розташування, природні багатства, наявність дешевої робочої сили сприяли розвитку промислового потенціалу краю. 

Зростали заводи і фабрики.   У Наддніпрянській Україні, яка перебувала під владою Росії, особливо були розвинені вугільно-металургійна галузь, металообробна, машинобудівна, цукрова, зернова, горілчана. Зростав транспорт. Водночас, можна спостерігати нестачу сучасних технологій у виробництві. Зберігалася у великій кількості ручна праця і напівфеодальні методи виробництва.

Західноукраїнські регіони, що були під владою Австро-Угорщини, залишалися досить відсталими в економічному плані. Тут переважали дрібні підприємства і майстерні. Були розвинуті нафтовидобувна, деревообробна, борошномельна, хімічна, горілчана галузі.

Поступово зростав робітничий клас. Але становище його залишалося тяжким. Великий робочий день. важкі умови праці, безробіття були характерними явищами того часу.

Економічна криза і утворення монополій

У 1900-1903 роках настала світова економічна криза, яку пережили й Російська імперія і  Австро-Угорщина. 1904–1908 роки теж були позначені депресією, і лише в 1909–1913 роках почалося певне промислове піднесення. Загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, економічна криза змусила буржуазію максимально сконцентрувати та об’єднати зусилля.

Тому в українській економіці, як і в світовій, спостерігаються наступні явища.

1) По – перше, концентрація виробництва.

Наприклад, п’ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр’євський) виробляли майже 25 % загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60 % загального обсягу цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44 % усіх робітників.

2) По – друге, утворення монополій: об’єднань підприємств  певної галузі, які регулювали об’єм виробництва, розділяли ринки збуту продукції, встановлювали ціни, закривали неприбуткові підприємства. Монополії дозволяли підприємствам вижити в умовах глибокої кризи. Формами монополій стали синдикати (підприємства, що укладали угоди про спільну продажу товарів) та концерни (крупні монополістичні об’єднання). На початку сторіччя виростають могутні синдикати «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродаж» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить потужні об’єднання.

3) По – третє, утворення акціонерних товариств. Власники акцій (цінних паперів, паїв) отримували частину прибутку.

Монополії в значній мірі пом’якшували кризу. Але панування іноземного капіталу (близько 90%) призводила до того, що значна частина прибутку йшла за кордон.

Мільйонери – цукрозаводчики Бродський, Терещенко, Харитоненко, Ярошенко вивозили свою продукцію за кордон за демпінговими (більш низькими) цінами щоб витіснити конкурентів на зовнішньому ринку.

2. Стан сільського господарства і кооперативний рух

Поміщики

Стан сільського господарства залишався складним. На початку ХХ століття налічувалося понад 32 тисячі поміщицьких (дворянських) господарств. Окремі поміщики вже перейшли на умови ринкового господарювання, створивши ефективні, багатогалузеві господарства з використанням першої техніки (наприклад, маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка). Але значна частина поміщиків не змогли пристосуватися до нових буржуазних відносин, тому розорювалася і  була змушена продавати свої землі. Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства.

Селяни

На початку ХХ століття спостерігається зростання куркульського господарства (заможних селян, у яких було понад 15 десятин, таких було близько 5%). Однак інші селяни залишалися дуже бідними. Більшість селян страждало від малоземелля і напівкріпосницьких форм експлуатації.  Зберігалися відробітки, тяжкі податки і  натуральні повинності. Збільшилась кількість безземельних селян. Частина селян переїздили в міста, ставали робітниками на заводах чи фабриках, або поповнювали армію безробітних. Спостерігалася і міграція селян в Степову Україну, Крим, Бессарабію, Дон, Поволжя, на Урал, до Сибіру, на Далекий Схід Росії (до Тихого океану). Західноукраїнські селяни виїздили до Америки, Канади, Бразилії, Аргентини.