Лекція № 12. Українські народники. Робітничий, соціал-демократичний та студентський рухи

1. Новий етап революційного руху

Суперечливі наслідки реформ

Реформи 60-70-х років ХІХ століття, незважаючи на внутрішню суперечливість і незавершеність, завдали сильного удару по самодержавно-кріпосницькій системі. Посилилася індустріалізація країни. Але, з іншого боку, далеко не всі реформи впроваджувалися в життя. Урядові кола, поміщики, старалися гальмувати реформи. Кріпосницькі пережитки затримували розвиток капіталізму в Російській імперії і на українських землях. Значна частина людей не стала жити краще. У важкому стані перебувала переважна частина селянства. Робітничий клас, який тільки народжувався, нещадно експлуатувався буржуазією. Народні виступи були придушені.  Усе це викликало занепокоєння значної частини суспільства і  могло послужити причиною соціального вибуху в країні.

Різночинці

 У другій половині ХІХ століття на зміну революціонерам-дворянам приходять революціонери-різночинці – вихідці з різних прошарків суспільства. Революціонери-різночинці поставили питання про ліквідацію царського самодержавства і проголошували боротьбу за демократичну республіку і соціалістичне суспільство.

Що таке соціалізм?

Під соціалізмом найчастіше розуміють новий соціально-економічний устрій, який прийде на зміну капіталізму. Характерними рисами соціалізму є суспільна (або державна) власність на природні ресурси і засоби виробництва, здійснення принципів соціальної справедливості свободи і рівності.

Народники

Народники – це революціонери – різночинці, які здійснювали «ходіння в народ» для піднесення його на революційну боротьбу. Серед них були й представники дворянства. Лідерами народників стали М. Чернишевський,  П. Лавров, О. Бакунін, П. Ткачов. Народники створили свою організацію «Земля і воля». Народники вирішили підняти на революцію найбільш утиснений і скривджений клас суспільства – селян. Вони вважали, що селяни вже готові до революції, потрібно лише їх «розбудити» до повстання та організувати. Тому вони виступали за активну агітацію серед селянства.

2. «Ходіння в народ»

«Чайківці»

Народників на Україні, за прізвищем одного з народників – Миколи Чайковського, часто називали «чайківцями». У 70-х роках ХІХ століття гуртки «чайківців» з’являються в Одесі (лідери - Фелікс Волховський та  Андрій Желябов), в Херсоні, Харкові, інших містах.

«Київська комуна»

Найбільш активною стала «Київська комуна» (80 діячів). 

Гурток виник у 1873 році. До «Київської комуни» входили сини і дочки українських, російських і польських поміщиків, студенти Київського університету.  Активними учасниками «Київської комуни» були  син подільського поміщика Володимир Дебогорій-Мокрієвич, вчений-етнограф Микола Судзиловський,  син конотопського священика Яків Стефанович, польська дворянка Віра Засулич та інші. Революціонери готувалися до «ходіння в народ», щоб шляхом освіти і пропаганди підняти його на боротьбу, організувати серед народу  перші комуни, вивчати життя простого народу, збирати фольклор.

Масове «ходіння в народ»

Осінню 1873 року була перша спроба «ходіння в народ», вона ще не була достатньо масовою.  Навесні 1874 року народники починають масове «ходіння в народ». Близько 3 тисяч мужніх та енергійних юнаків і дівчат вирушили в села, щоб розпочати агітацію серед селян і підняти їх на революцію проти царя. Зазвичай вони одягалися в традиційний селянський одяг і намагалися говорити із селянами доступною, простою мовою. В 9 українських губерніях багато хто з народників, улаштовуючись на постійну роботу в селах учителями, лікарями, теслями, намагався здійснювати постійну агітацію.

Були спроби просвітити селян. Народники читали селянам книги (зокрема твори Т. Шевченка,  М. Вовчок) вчили грамоті (використовуючи «метелики»), розповідали про волелюбне козацтво. Незабаром з’ясувалося, що переважна більшість селян не  готові  брати участь ні в яких антиурядових діях. Часто самі селяни доносили поліції про підозрілих молодих людей. Селянство втомилося від марних повстань і не довіряли міським чужинцям. Серед селянства жили почуття страху перед урядом та наївні «царистські ілюзії». Вони вірили в доброго царя, вважали, що цар просто не знає про їх біди, бо правду приховують поміщики. Селян можна було підговорити виступити проти поміщика, але проти царя («намісника бога на землі») не наважувався виступати ніхто. Багато народників було заарештовано поліцією. Крах «ходіння в народ» довів неспроможність народницької теорії.