Лекція№ 5. Українська держава гетьмана Павла Скоропадського

1. Окупація України німцями та австрійцями та витіснення більшовицьких військ

Наступ німців і австрійців

 Брест-Литовський договір відкрив для Німеччини та Австро-Угорщини  можливості використання  сировинних ресурсів України.

Щоб скоріше скористатися з багатств України, німці вже 18 лютого 1918 року розпочали наступ на Україну, а 27 лютого – австрійці. З ними просувалися залишки військ УНР ( загальна кількість наступаючих – біля 500 тис. солдат).

Загони більшовицької Червоної гвардії та Червоного козацтва –  (біля - 25 тисяч бійців), що найчастіше складалися з робітників погано знаючих військову справу, відступали з кривавими боями.  Проголошено були гасла «Соціалістична Вітчизна в небезпеці!», «Усі на боротьбу з німецькими загарбниками!». Але на захист Радянської УНР піднялася лише частина населення, тому що політика  більшовиків влаштовувала далеко не усі прошарки.

1 березня 1918 року Радянська армія залишила Київ. На наступний день в столицю в’їхала Центральна Рада, разом з 2 тисячами вояків С. Петлюри.

Підписання Брестського миру Радянською Росією

3 березня 1918 року делегація Радянської Росії, на вимогу В. Леніна, теж підписала Брестський мир з країнами Четверного Союзу. Головна ідея – врятувати Росію від економічної  та воєнної катастрофи. За договором Російська Радянська республіка  підписувала мир з Центральною Радою, не втручалася в справи УНР, погоджувалася з окупацією німецько-австрійськими військами України, Прибалтики, Білорусії. Тому більшовики Росії не могли допомагати більшовикам України у боротьбі з іноземними інтервентами.

ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад (17-19 березня 1918 року) і окупація України

Народний Секретаріат переїхав у Полтаву, згодом – у Катеринослав. Саме тут 17-19 березня проходив ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад.  З 969 делегатів з'їзду 428 становили більшовики та співчуваючі їм. Решта належала до есерів, анархістів та різних  дрібнобуржуазних партій.

З’їзд проголосив  Радянську Україну самостійною республікою.  Було заявлено, що трудящі не визнають реставрованої буржуазної  влади і вестимуть боротьбу за повалення її. З’їзд  ухвалив продовження організації Червоної Армії. В Катеринославі в Червону армію записалося близько 3 тисяч чоловік.

Але німці не визнавали маріонеткові державні формування на території України                      (Радянську Україну й Донецько-Криворізьку республіку), тому воєнні дії  продовжувалися. Народний Секретаріат емігрував до Таганрогу ( зараз - Росія).

До травня 1918 року німцям та австрійцям вдалося підкорити усю територію України, розгромивши  й Донецько-Криворізьку республіку.

2. Німецький окупаційний режим

Риси німецького окупаційного режиму

Володимир Винниченко, у якого серце боліло за Україну, писав про ці часи:

«Німці та австріяки наступають…Так, можливо німці й принесуть самостійність Україні. Але ж чи вони цим задовольняться ? Чи не захочуть вони принести нам поміщицьку, буржуазну Україну?».

Побоювання В.Винниченка почали підтверджуватися досить скоро. Німці відновили владу Центральної Ради, повернули буржуазії націоналізовані раніше підприємства, але, при цьому, вони заважали здійсненню соціальних перетворень. На Україні був фактично  утворений типовий для загарбаних територій окупаційний режим. Його основними рисами були:

• відверте, систематичне пограбування багатств України, що пояснювалося «угодою про воєнну здобич» (німці вривалися в села, нещадно грабували селян, в містах –  вривалися в квартири,  грабували будинки городян. Наприклад: 20 квітня через станцію Ковель  у Німеччину було відправлено 40 тисяч коней; за 5 днів перебування австрійців на Одещині було вивезено 500 вагонів хліба);
• запровадження  в Україні (за наказом командувача німецькими окупаційними військами фельдмаршала Германа фон Ейхгорна), військово-польових судів, які чинили жахливі репресії, страчуючи тих людей, хто був проти їхньої влади, чи підтримував більшовиків;
• поділ українських губерній на зони окупації (Волинь, Поділля, Херсонщина, частина Катеринославщини – австрійці, усі інші – німці);
• фактична ізоляція Центральної Ради від управління країною.