Історія храму

Юрій Байбула

вчитель історії Несвічівської гімназії

Історія

 Свято-Михайлівського  храму
села Несвіч

(До 250-ліття від заснування)

          В статті здійснено спробу дослідити 250-річну історію Свято-Михайлівського храму села Несвіч Луцького району Волинської області, освяченого 21 листопада 1771 року. Постановою Ради міністрів УРСР від 23 березня 1956 року, внесеного до списку пам’ятників архітектури  Волинської області[1]. Даний храм був важливим фактором духовного життя не лише місцевих парафіян, а й жителів окружних сіл, хуторів та колоній. Він завжди був діючим, ніколи не припиняв свого функціонування. Велика заслуга в цьому духовенства, яке служило ці століття вірою та правдою Господу, але разом з тим і проходило складні часи  зі своїми парафіянами. Це  війни, революції, епідемії, окупація ворогами наших територій. Випробування пройшли гідно як прихожани, так і духовенство. Багато священників, що служили в Свято-Михайлівському храмі, у подальшому зробили блискучу кар’єру,  нагороджені орденами та медалями. Усі вони аж до Другої світової війни були вчителями Закону Божого в місцевому приходському фундушовому училищі, а згодом  і в окружній семикласній школі. Особливо відзначилися на освітній ниві отці Олександр Родкевич та Тимофій Голдаєвич, які неодноразово отримували подяки за відмінні знання своїх учнів. З 1790 по 1936 роки всі священники місцевого храму були благочинними в різні періоди своєї кар’єри. Це свідчило про їхній авторитет та гарну освіту, порядність та високі моральні якості.  Багато місцевих священників були щирими прихильниками українізації церкви, зокрема це Василь Дядіо, Олександр Волошинський, Олексій Гловацький, Андрій Нерода.

У статті  зроблена спроба дослідити майнові умови парафіяльного духовенства, земельні відносини, стосунки з представниками місцевої влади за часів перебування Волині в складі Російської імперії, Польщі, в роки окупації нацистами, в часи радянської влади та роки незалежності. Особлива увага звертається на процес українізації церкви та висвітлюється, за яких саме обставин це відбувалося. Цей процес був складним, але започаткувався ще в 1921 році, коли в селі за підтримки настоятеля Василя Дядіо та його сім’ї було засновано відділення «Просвіти». За час служіння  Олекандра Зуммера в 1930-их роках  при активній підтримці псаломщика Андрія Федоренка почалася українізації церковного хору. Завершено цей процес було в 1942 році, з створенням УАПЦ під керівництвом архієпископа Полікарпа Сікорського. Настоятелем в Несвічах тоді став Олексій Гловацький, якого згодом  змінив Андрій Нерода.  Після 1944 року процес українізації на довгі роки зупинився, але навіть в часи панування в Україні РПЦ богослужіння в Свято-Михайлівському храмі велися українською і частково церковно-слов’янською мовами. Будь-які спроби новоприбулих священників змінити цю ситуацію наштовхувалися на потужний опір несвічан. В статті досліджується спроба жителів села перейти в підпорядкування Київського патріархату в 1994 році, та процес переходу в ПЦУ, який остаточно відбувся 18 березня 2019 року. В роботі використані архівні матеріали та спогади очевидців.

Ключові слова: православ’я, уніатство, Холмсько-Підляська духовна консисторія, місіонерство, Варшавсько-Холмська єпархія,  Тимофій Голдаєвич, Олександр Волошинський, Костянтин Война,УАПЦ, ПЦУ, РПЦ. 

Постановка наукової проблеми. Релігійна історіографія доволі детально описує історію храмів великих міст та парафій, досліджує їхній внесок в суспільне та духовне життя. На жаль, історія малих сільських церков є маловивченою, хоча теж містить цікаві факти та пов’язана з діяльністю  відомих священників та світських осіб. Дуже часто формування високих церковних ієрархів розпочиналися в звичайних приходських храмах, саме служіння в них давало поштовх для духовного зростання. Тому в статті робиться спроба дослідити діяльність приходських священників  села Несвіч та розвиток їхньої подальшої кар’єри, особливості життя парафії в різні історичні періоди під владою імперських  та постімперських режимів. Вважаємо за доцільне висвітлити маловідомі широкому загалу факти церковного життя, звернути увагу на жертовне служіння місцевого духовенства.

Аналіз досліджень. В роботі використані матеріали Державного архіву Житомирської області, а саме  справи  «По  рішенню його високопреосвященства про призначення благочинними по Луцькому повіту Михайла Сибіковського та Йосифа Зелінського», « Про дозвіл Михайлу Сибіковському служити в м. Анапполь Острозького повіту», «Рапорт колишнього скарбника Острозького монастиря Михайла Сибіковського», колективна  справа фонду Р-5013, опису 2, №№ 1831-1833 про створення антирадянської монархічної організації духовенством Житомирської області. Також представлені матеріали Державного архіву Тернопільської області, зокрема особова справа Олександра Волошинського, клірові відомості Свято-Михайлівського храму села Несвіч за 1922, 1924, 1935 роки. Висвітлені й архівні документи Державного архіву Волинської області: клірові відомості церкви с. Несвіч з 1896 по 1911 роки (частково), статистичні матеріали по духовенству Луцького повіту та спогади очевидців.

Мета статті полягає в дослідженні історії парафії села Несвіч, вивченні діяльності місцевого духовенства і його ролі в духовному житті округи та регіону. Досліджується внесок священників та парафіян в  процес процес українізації Церкви ..

Виклад основного матеріалу.  19 листопада 2021 року жителі села   відзначатимуть значну подію -  250 років освячення місцевого храму. Історія  парафії села Несвіч насправді більш давня хоч і мало вивчена.  Вперше про існування храму згадується в 1609 році в  тестаменті  місцевої  шляхтянки Ганни Костянки (Несвіцької), у якому вона заповіла поховати себе на кладовищі  біля церкви в селі Несвіч[2]. Конфесійна приналежність,  на жаль, не вказана, але відомо, що церква була східного обряду. Коли прийшов час для  зведення нового храму, місце під нього знайшлося поряд зі старим. У той час це була околиця села, за якою розпочинався луг недалеко від   Замчиська.  За легендою, це було родове гніздо князів Несвіцьких,  про існування яких  пише багато дослідників -  Микола Теодорович[3], Роман Афтаназі[4] та інші. Можливо саме цей фактор став таким сприятливим для подальшої долі  Свято-Михайлівського храму, адже за 250 років він ніколи не припиняв своє функціонування. Війни, революції, епідемії та інші лихоліття лютували навколо, проте  церква лишилася неушкодженою, а духовенство, яке служило в ній, залишило помітний слід в історії  українського  православ’я.