Свято Абрикоси

Коли пригріло перше весняне сонечко і тепло напинало повітря, почувся перший радісний спів маленьких синичок. Це був клич радості та сигнал, що вже прийшов час діяти. Синички довго та нетерпляче чекали цієї миті, переховуючись взимку в садах, парках, дворах, витримуючи неуникну докучаючу бездіяльність. Вони бідкались від того, що ніяк не можуть приступити до своїх справ, вимушені терпіти та чекати, й ніяк не спроможні змінити обставини. Це трохи гнітило синичок та підсилювало їх нетерплячку та прагнення до дій. 

Але зима поволі йшла, вони гуртувалися зграйками, що робило їх очікування трохи веселішим та давало їм бадьорості. Разом вони літали шукаючи корм, обстежуючи дерева, кущі та годівнички. Так робили великі синички, а ось блакитні синички радше ютилися сімейними групками. 

Їм конче необхідно було шукати калорійну їжу, енергетично збагачену. Тому вони споживали насіння, особливо потішалися вони жирним видам та дрібним комахам.

Не дуже вони полюбляли холодні ночі, бо треба було шукати тепла, щоб не змерзнути й не загинути. Тому вони ще зо дня завчасно, поки шукали провізію, підмічали собі нічні сховки. Такими були затишні щілини, дупла, густі кущі та будиночки зроблені людьми. Вони тулилися одне до одного, щоб було тепліше, розпорошивши навколо своїх тілець пухнасте пір'ячко. 

І так було з дня на день, відколи осінь принесла паморозь та зимові вітри сповіщали скоро свій остаточний прихід. Але коли перше сонечко засяяло, яка ж була радість для пташок, тільки уявіть. Тож вони не могли стриматися від співу та й не хотіли.

Синички охоче літали вдень, тішачись сонечку та його теплу подовше. Вони допомагали першим оживаючим деревам позбавлятися їх шкідників, що було їм обом взаємовигідно: дерево полегшено зтрушувало гіллям й продовжувало оновлюватись й процвітати, а синичкам була пожива та ще дещо, що чекало їх пізніше, вони про це пам'ятали. Тож роботи в них була купа й вони були цьому безмежно раді. Втомлені, але щасливі, вони гарно засинали в своїх гніздах до початку нового дня. Це було зовсім не так як взимку. 

Голим деревам взимку теж було не особливо весело. Вони стояли собі похмурі, але спали й чекали весни. Вони залишали своє благополуччя на долю природи, стихій та тварин, й не знали, якими вони прокинуться навесні, лише сподівалися, що й цю зиму вони зможуть пережити. Тоді пташки підтримували їх добробут, витягуючи з їх стовбурів шкідників, що так само ховалися від холодів. Дерева давали їм прихисток натомість, розкриваючи свої теплі дупла. А птахи піклувалися про свою оселю.

Тоді перші бруньки з'явилися на гілочках абрикосу. Синички знали, це добрий знак. Значить дерево здолало зиму й повне сил для розквіту. Вони чекали, що скоро з тих бруньок з'являться гарні запашні квіти й його крона вдягнеться в ошатне білосніжне цвітіння, пишне та величне. 

Маленька синичка стрімко влетіла в густоту квіту розпустившогося дерева. Вона пілотажно оминула квітучі гілки, філігранно лавіруючи небезпечно близько до них. Від помаху її крил пелюсточки тріпотіли. Солодкий аромат абрикосу рознісся кроною. Білі квіти, наче в наречену, одягли дерево. І всі мали радісний щасливий настрій і очікували якогось свята. Синички тішилися та сміялися сидячи на гілках, перелітаючи чи перестрибуючи до сусідів, щебечучи з ними про гарні новини та ділячись очікуванням дива прийдешнім та дива наставшим. Вони голосно заливалися та були такими непосидючими та метушливими, ще більш нетерплячими, ніж в очікуванні приходу весни. Вони були втіленням суцільної нетерплячки та очікування. Певно на них так діяв запах та цвіт абрикоси. 

Вони всі щось постійно робили і невпинно повторювали: "Вже скоро, треба готуватись, треба швидше все зробити, це вже наближається, ось-ось, треба поспішати, скоріше". Вони передавали це одне одному та одне одного підганяли. Той, хто відставав, почувши це, збадьорювався та передавав це наступним, які теж відстали. І всі заражались цим настроєм святкових приготувань. Вони постійно кудись літали, стрибали, передавали доручення й знову відлітали. Прилітали допомогти й робити одне, тоді відлітали щоб робити інше, тоді знову поверталися й так по колу, змінюючи одне одного. Вони чистили гілочки, кору дерева, вишкрібали шкідників, яких недогледів хтось інший, а тоді прилітав інший й перероблював за попереднім, і так знову і знову. Хтось новий щось неодмінно знаходив недороблене за попереднім. Поки вони так, поправляючи одне за одним, не доводили справу до досконалості. Інші чепурили квіточки, другі щось робили в дуплах, залітали й вилітали звідти, й, здавалось, їх там вже так багато, розгорнули цілий штаб всередині дерева, який керував всім процесом. Й, можливо, так і було, там сиділи самі керівники. 

Й, здавалося, завдяки всім цим зусиллям, дерево й справді ставало ошатніше, розпускалося ще більше в своїй красі. Й тепер воно виглядало дійсно святково. Але до якого свята готувались синички? Чого вони так очікували? 

Першою радісною подією було народження їх маленьких пташенят. Адже це, як і для дерев, що перезимували, було чудовою новиною. Це означало, що рід продовжувався, життя тривало. Синички мали своїх наступників, дерево продовжувало свій лік. Всі вони знову могли насолоджуватися красою, бачити її й відчувати, а хіба ж це не одна з найпрекрасніших втіх для живої істоти? Коли твоє серце тріпоче од щастя і легені сповнюються свіжим чистим повітрям, і тобі так легко й приємно, що ти й сам відчуваєш себе самим життям. 

Синички були раді, що їх діточки побачать ту саму красу, що й їх очі бачать. Зможуть відчути аромат й весело щебетати разом з усіма. Радість від того, що ти можеш поділитися радістю ще з кимось, примножуючи її. 

Іноді, в підготуваннях, вони сварилися, через різні погляди про те як, наприклад, треба причепурити квітку, або як правильно викорчовувати шкідників, або якщо хтось погано зробив або не доробив свою роботу. Але вони швидко про це забували. Бо це не було важливішим за диво та радість від нього. Й вони розуміли, що сварки це раптові й скороминущі явища, вони не вартують того, щоб становитись перед цим. Іноді ми всі буваємо переповненими емоціями, які буває важко втримати або вірніше буде виплеснути й забути. Тож синички навіть не надавали цьому важливого значення. Вони знали, що так може бути й це неминуче, але як до цього ставитися вирішують тільки вони. Тож вони вирішували що це не матиме на них впливу, не псуватиме їм настрій та стосунки з іншими синичками. Але якщо так ставалося, що одні й ті самі конфлікти між синичками повторювалися, то вони скликали нараду, або, якщо це було між двома синичками, то вони вдвох домовлялися як їм примиритися, чому так сталося й що вони можуть зробити, щоб покращити ситуацію. Вони знаходили спільними зусиллями компроміси й продовжували з новими домовленостями. Це значно полегшувало їм життя й дозволяло розвиватися, забуваючи старі образи, які інакше б перекривали їм нові шляхи.