РОЗДІЛ 9.Передчуття.

Деметрій.

Ніколи не думав, що колись стану вегетаріанцем. Вже майже років 50 ми дотримуємося дієти, але й досі мені важко знаходитися в оточенні людей. Ми вирішили попробувати, як це жити серед людей, бути людьми.

Тепер сидячи в кафе і розмірковуючи, про те що моє життя нарешті моє і зі мною люди, які мене підтримають. Нарешті мені зрозуміло, що це таке справжня сім’я. Тоді серед таких, як я вампірів мене переслідувала відчуття самотності і непотрібності. Зараз коли я знаходжуся серед людей цього відчуття немає. Мене не покидає відчуття, чогось набагато більшого мене самого.

Тепер я живу серед людей, працюю. Щоб вписатися в просте життя, вирішив взяти прізвище Фреда – Одонел. Нове ім’я – новий початок.

Переїжджаючи з місця на місце, мені захотілося нарешті повернутися, до самого початку цього нового життя. Поїхати в Сієтл, пожити там, навідатися в Форкс, погостити в Калленів. Сам я не наважуся поїхати туди, а тим більше жити там. Мені добре відомо, що їх там немає, але все одно мені потрібна підтримка. Як добре, що тепер в мене є сім’я, що підтримає. З ними я ще не говорив, але і так зрозуміло, що вони мене підтримають.

- Про що задумався. – перервала мої роздуми Ліз.

- Мені хотілося б навідатися в Форкс. – я витримав паузу, щоб побачити реакцію Лізетти. Тепер настала її черга хмуритися.

- Цікаво, – Лізетта задумано розглядала мене, потім продовжила. - Якщо потрібно ми підтримаємо і поїдемо.

- Дякую. – я був вдячний Лізетті, що не задавала питань.

- Спершу поговори з Фредом, - і вона усміхнулася. – Не говори йому, що я тебе підтримала. Сієтл його місто і він має право вирішити їхати чи не їхати.

А про це я не подумав, так захопився своїми переживання. Фред там народився, виріс і там був перетворений. Пройшло не так багато часу, з моменту його преображення, могли ще залишитися знайомі і близькі. Фреда можуть впізнати, а саме головне повернення туди буде неприємно для нього.

Я починаю сумніватися, в тому чи дійсно мені потрібно туди їхати. Розумом усвідомлюю, що це просто моя примха, але відчуття. Мене просто тягне туди невідома сила. Це відчуття появилося нещодавно і воно все сильнішає, ніби мене хтось кличе. Я не можу цього зрозуміти, бо там немає ні однієї знайомої мені людини.

Нарешті я вирішив поїхати самому. Не буду вплутувати маму, мені давно стало зрозуміло вона за мною піде хоч на край світу. Якщо піде Лізетта, то до неї обов’язково приєднається Фред.

Все буде гаразд. Але чому відчуття, ніби я направляюся в пастку. Нічого прорвемося, якщо ні то покличу на допомогу.

Місто зустріло мене похмурим сірим небом і проливним дощем. Така погода прикривала мене і захищала.

Я точно не знав з якою метою приїхав сюди, але вирішив почати з знайомого місця. Цим місцем являється галявина, на якій багато разів вампіри вирішували проблеми, і перетворювали на поле бою. А для мене вона являться – новим початком, можна сказати новою і чистою сторінкою.

Зібравшись з духом, я відправився провідати Калленів.

Хоча зараз була лише 4-та ранку, люди навкруги жили своїм життям. Хтось просинався, дехто ще й не лягали, а більшість ще спали нічого не підозрюючи про моє існування. Я йшов по вулицях Форкса спокійно без поспіху. Це робилося навмисне, що виманити захисників міста і переговорити, щоб вони мене ненароком не вбили.

І правильно зробив. На зустріч мені вийшов хлопець років 25-ти, зі злобою дивився на мене. Я спокійно дивився йому в очі і сказав.

- Я нічого поганого на думці не маю. – незнайомець мовчав, з таким самим виразом на обличчі, дивився на мене. – Мені потрібен дозвіл вашого вожака, щоб спокійно пересуватися по місту не боячись, що на мене можуть напасти.

- Чекай тут. – спокійно сказав він.

Незнайомець розвернувся і побіг в ліс, а я залишився чекати. Він відбіг не далеко в ліс перекинувся на вовка. Чекав я не дуже довго і відчув, що до мене приближаються іще три вовка. Незнайомець знову перекинувся на людину і жестом попросив пройти в ліс де нас не побачать люди.

Я спокійно пішов за ним, але моє тіло було напружене, готове в будь-яку секунду на втечу. Битися з ними в мої плани не входить, треба мирно співіснувати з вороже настроєними суб’єктами. І я подумки усміхнувся таким думкам, декілька десятиліть назад при найменшому прояві ворожості з їхньої сторони їм була гарантована кривава битва.

Незнайомець знову перекинувся на вовка. І переді мною стояли три вовка і чоловік 30-ти років. Він з мірив мене поглядом, зупинився на очах і хмикнув. Я стояв і чекав поки вожак перший заговорить, треба показати, що я ввічливий і проявляю повагу.

- Волтурі. – сказав моє ім’я ніби плюнув.

- Одонел. – спокійно поправив його я.

- Що ти тут забув? – теж спокійно відповів вожак, при цьому не виражаючи ніяких емоцій.

- Хотів навідати Калленів.

- Їх немає в місті. Вони переїхали.

- Я знаю. І знаю, що в їхньому будинку мешкають люди. – Нарешті на обличчі мого співрозмовника відобразилося здивування.

- Тоді для чого це тобі? – спитав він.

Цікаве питання. Я й досі не розумію, а відповісти, щось потрібно.

- Дещо перевірити треба. То як можна прогулятися містом? – знову спитав я.

- Можна, – подумавши додав, - але під наглядом.

- Як хочете. – спокійно сказав я і подумав, що було б не погано подякувати. – Дякую.

Вожак перекинувся на вовка, щось там рикнув і вони попрямували в ліс, залишивши мене з незнайомцем, який мене зустрів. Він перекинувся на людину і я спокійно продовжив свою прогулянку.