РОЗДІЛ 6. Зустріч.

Лізетта.

Зміна виразу обличчя Деметрія привернуло мою увагу. Я відчула приближення вампіра, що заставило виринути зі спогадів і зосередитися. Пізно я його відчула і нахмурилася, як можна було бути такою неуважною. Я нічого не кажучи і не пояснюючи вказала напрямок звідки чекати незнайомця. Деметрій тільки кивнув.

Довгих декілька хвилин нічого не відбувалося, ми напружено чекали. В долю секунди Деметрій перемістився і я опинилася у нього за плечима, що обмежувало обзор. Я спокійно стояла за плечима і чекала, що буде далі.

Коли незнайомець появився в полі нашого зору, то виявився високим, широкоплечим, накачаним хлопчиною, з густим світлим волоссям. Я не могла відвести погляд, його обличчя так і притягувало мене. В голові творилося, щось неможливе. В один момент мені дужу захотілося обняти і поцілувати незнайомця. Щоб нічого не натворити я зосередила свою увагу на спині сина.

Незнайомець зупинився в декількох метрах від нас і почав зосереджено розглядати нас. Деметрій стояв нерухомо, його тіло не виказувало ніяких ознак напруження.

Вампір спостерігав за моїм сином, а я за ним. Мені чомусь дуже хотілося, щоб незнайомець звернув на мене увагу, але привертати увагу мені не хотілося. І тут незнайомець поглянув на мене, і я пропала.

Я дивилась на незнайомця, як кролик на удава, завороженим поглядом. Не знаю, що він побачив. Красунчик перевів погляд на Деметрія і зразу мій син валявся біля моїх ніг і задихався. Ніколи я не відчувала такого жаху і ненависті. Я була готова роздерти незнайомця. Але мене зупинив мій син, не знаю як він зумів зловити мене за ногу і тим самим заставив мене поглянути на нього. І все змінилося, якби я могла заплакати, то я би ридала. Все що я зробила, то присіла біля нього, почала обнімати і заспокоювати його.

Я не знаю, що я говорила і як довго, але мені здавалося, що вічність. Все швидко закінчилося. Деметрій піднявся і ривком підняв мене. Ніби нічого й не було почав говорити до незнайомця.

- Непотрібно більше так робити, я не збирався нападати тільки готувався захищатися. Що як виявилося марна затія. – Незнайомець мовчав.

Ми теж мовчали. Мій син чекав відповіді, а мені не було чого сказати. Одне мене радувало, що тепер я могла роздивитися хлопця. Це відчуття дуже збивало з пантелику, я не могла на нього злитися.

- Вибачте. – тільки й сказав незнайомець, сухо.

- Нічого страшного. – спокійно сказав Деметрій, - ми не хотіли нікого турбувати. Можна ми пройдемо.

Блондин мовчав і ми вирішили рушити. Як тільки ми зробили крок, я відчула нудоту і хотіла йти далі, але син мене спинив. Незнайомець щось обдумував.

- Почекайте. – все що він сказав.

Мій син усміхнувся і погодився. Декілька довгих хвилин Деметрій спостерігав за блондином. Мені здалося, що він оцінює обстановку, поведінку незнайомця і щось вирішував.

- Якщо з нею, щось станеться… хоча, все буде добре. Правда?

Блондин кивнув і посміхнувся. Деметрій повернувся до мене обняв, а потім розвернувся і побіг туди звідки ми прийшли.

Я стояла розгублена, знервована і обурена такою поведінкою сина. Мені було незрозуміло, що ж все таки відбувається. Я не знала що робити, як себе поводити.

Ми просто мовчки стояли і оцінювали ситуацію і один одного.

Ситуація була дуже дивною. Мої переживання і відчуття просто рвали мене на шматки. Все здавалося не реальним, сюрреалістичним і місцями до смішного безглуздим. Але я чомусь була задоволена таким поворотом подій. З одної сторони незнайомець лякав мене, з іншої невідома сила притягувала гірше ніж магніт. Спершу я опиралася, потім почала тверезо оцінювати ситуацію.

Поки я перебувала в ступорі, незнайомець зібрався з думками і заговорив:

- Не бійся мене. Я нічого тобі не зроблю, – він помовчав і продовжив. – Просто поговоримо, а потім можеш піти.

Я розуміла з якою неохотою були сказані останні слова. Мені стало його трохи жаль. Він був схожий на скромного підлітка, який заговорив з дівчиною,яка йому дуже подобається. Можливо він би навіть почервонів, якби міг.

Найдивніше було те, що я сама була не в кращому стані, щось подібне відбувалося і зі мною. Мені дуже хотілося з ним поговорити, але що йому відповісти. Проблема.

- Про що? – ніби не своїм голосом спитала я його.

Він нічого не відповів, тільки почав повільно підходити до мене. Крок – секунда, знову крок іще одна секунда. Чим ближче незнайомець підходив, тим сильніше мені хотілося, чогось більшого за розмову. Що ж це зі мною твориться? А погляд, щось подібне я вже бачила у Едварда Калена, коли він дивився на Беллу. Невже цей блондин закохався в мене, та це ж…

Він ще не встиг підійти до мене впритул, як я стала перед ним і подивилася в очі. І мені стало все зрозуміло, і все стало можливо. Я сама прекрасно розуміла, він моя доля, друга половинка, і ще багато і багато висловів в тому ж дусі.

Не знаю, що він побачив на моєму обличчі, але його було дуже здивованим, в хорошому значенні. Я засміялася, він підхопив. Ми так стояли і тихо сміялися. Він взяв мене за руку, я не опиралася і йому стало все зрозуміло. В наступну секунду ми вже стояли обнявшись і навіть не думала опиратися.