РОЗДІЛ 2. Рішення.

Деметрій.

Раніше роки для мене пролітали як дні, але зараз кожен день здається вічністю. Я стаюся прожити годину, а потім і ще одну, і ще, і ще. Що ж така моя доля, хоча я в неї й не вірю. Кожен день я повторюю сам собі вихід є, але його не бачу. Чому? В даний момент це для мене риторичне питання.

Проходили роки я ще тримаюся, сам не розумію як. З кожним днем, годиною все важче опиратися бажанню вбити когось із своїх родичів, або самому померти. Але я тримаюся завдяки Лізетті, хтось би сказав мені колись не повірив би. Вона була єдиним вампіром, який розумів мене і підтримував.

Що ж величезна їй дяка, без неї я був би купкою попелу розвіяного за вітром.

Сам Аро був здивований, а його здивувати не так легко він багато прожив і побачив. Він відчував відразу, що росла в мені: до нього, до сім’ї, до нашого способу життя, до самого себе врешті решт. Я прекрасно розумію він чекає коли це безмежне моє терпіння закінчиться.

Хоча за останній місяць йому нічого не відомо, я був дуже обережним і не дозволяв нашому Володарю ніякої можливості доторкнутися до мене. Тоді він усе зрозумів би і ніколи не відпустив би мене. Єдиним правильним рішенням для мене є просто покинути це місто, цей клан, цих вампірів без жертв і шуму. Просто піти шукати місце де я би відчував себе потрібним не через свої здібності.

Я тепер ходив по провулкам Волтери прогулювався і роздумував.

Багато хто помітив зміну мого настрою, але мені було все одно, про що вони думають і що скажуть. Через стільки років нарешті мені байдуже.

Тільки думка одного вампіра була важлива – думка Лізетти. В першу чергу мені хотілося розповісти їй і позвати з собою.

Я зібрався з думками і покликав її прогулятися зі мною, ну мені дуже хотілося поговорити з нею. Вона погодилася, але дуже неохоче. Нічого їй не кажучи я зірвався з місця і побіг. Спиною було відчутне її не розуміння, але вона бігла слідом мовчки. Нічого страшного скоро їй стане ясно, я все поясню.

Ми бігли десь з годину, поки добралися до місця де нас точно ніхто не почує. Дякуючи своєму дару я знав, що в радіусі 20 кілометрів немає ні одного вампіра.

Плавно зупинившись повернувся до неї обличчям.

- Тепер ми можемо поговорити. – спокійно сказав я Лізетті.

- Про що? – сухо спитала вона.

- Я знаю, що ти помітила зміну в моїй поведінці. – Дівчина тільки кивнула в знак згоди. – Мені хотілося сказати це перше тобі, перш ніж перейти до справи. Розумієш я багато думав і нарешті знайшов вихід. Він дуже простий, я просто піду. Піду геть.

І тут на Лізетту нахлинуло таке, чого я ніколи не бачив. Вона була щаслива, безмежно щаслива. І тут нарешті мені стало все зрозумів - вона моя мати. Щоб провірити чи це справді так, вирішив пошукати свою матір. Все тільки підтвердилося переді мною моя мама. МАМА.

Я ніколи не думав, що буду настільки радий нарешті її знайти. МОЯ МАМА. Це найщасливіша мить мого життя. Як же мені важко думати про неї так. Хоча нарешті все мені стало ясно: чому Лізетта мені відмовила, чому їй не хотілося бачити мене вампіром, і чому вона мене підтримувала, навіть те, що в нас з нею схожі риси обличчя.

Але їй я нічого не сказав. Мені було страшно і вперше в житті соромно. Я боягуз! Що ж мені тепер це відомо.

- Куди ти відправишся? – запитала моя мама.

- Ну… - запнувся я. – не знаю. Хоча знаю куди точно не подамся. І знаєш мені дуже хотілося би, щоб ти відправилась зі мною.

Повисла тишина Лізетта нічого не говорила, просто закам’яніла. Вона дивилася на мене очима людини, яка не сподівалася на таку пропозицію. Нарешті я запропонував їй те від чого просто не можливо відмовитися.

- З тобою? – не вірячи спитала вона, я тільки кивнув. – Залюбки.

- Пішли. Зараз. – і протягнув їй руку. Вона тільки стала поруч, не звернувши увагу на протягнуту руку.