Оглядова. Андрій Мельник

Я неоднозначно ставлюся до подій, у яких я не був учасником. Але пам'ять моя не мовчить і вимагає правду відкривати. 25 травня 2026 року на Національному військовому μεморіальному кладовищі відбулася церемонія перепоховання. З військовими почестями, під звуки оркестру та за участю вищих посадових осіб держави перепоховали прах одного з лідерів Організації українських націоналістів (ОУН) — Андрія Мельника. Це постать із дуже складною історичною спадщиною, що була тісно пов’язана зі співпрацею з нацистською Німеччиною. Втім, окрім міжнародного резонансу, церемонія оголила й внутрішній парадокс. Для значної частини пересічних українців постать, яку ховають із такою помпою, залишається майже невідомою. Хто же такий Андрій Мельник і чим він відомий? Якою є його роль у боротьбі націоналістів ХХ століття? Чому він співпрацював із Третім Рейхом і як став заклятим ворогом Бандери? Ці питання виникають у головах багатьох громадян України, а відповідей не спостерігається. Прочитавши багато політичних оглядів історії ОУН, помітив дивну їхню позицію. Консолідуючи їхнє ставлення до постаті Мельника, можу зробити свій висновок. Це не та постать історії ОУН і визвольної боротьби України, яку так урочисто пропонують воюючому народу держави Україна. Я вважаю його ганьбою України. Що це за дивна спрямованість політикуму? Андрій Мельник народився 12 грудня 1890 року в селі Воля Якубова на Львівщині, яка тоді входила до складу Австро-Угорської імперії. Походив він із селянської родини. Закінчивши школу у Львові, вступив до Вищої рільничої школи у Відні. В студентські роки почалося його занурення в національний рух. Юним Мельник долучається до «Просвіти» та спортивних організацій, що сповідували ідеї самостійності України. У Першу світову війну Мельник вступив в організацію Українських Січових Стрільців (УСС) — першого національного військового формування у складі австро-угорської армії. На фронті виявив командирські здібності, швидко пройшов шлях від рядового до офіцера, дослужившись до звання полковника. Карколомна кар'єра у мене викликає подив і здивування. У період революції 1917–1921 років майбутній лідер націоналістів став начальником штабу корпусу Січових Стрільців — елітної частини армії УНР під командуванням Євгена Коновальця. Саме там, у вирі придушення більшовицького повстання на заводі «Арсенал» та оборони Києва від військ Муравйова, виникла і зміцніла дружба та політичний союз Мельника з Коновальцем. Поразка в боротьбі за вільну Україну привела його до еміграції, але від політичної боротьби він не відійшов. Осівши у Чехословаччині, Мельник став одним із найближчих помічників Коновальця. Вони вдвох стояли біля витоків створення у 1929 році ОУН. Мельник опікувався багатьма питаннями, залишаючись у тіні свого харизматичного лідера. Все змінилося 23 травня 1938 року, коли в Роттердамі (Нідерланди) агент НКВС Павло Судоплатов ліквідував Євгена Коновальця коробкою цукерок із вибухівкою. Коновалець залишив усний заповіт, у якому прямо називав Мельника своїм наступником. Саме це рішення спричинило глибокий конфлікт в націоналістичній спільноті. Молоде та радикальне крило ОУН, яке діяло в підпіллі на Західній Україні — зокрема, Степан Бандера — вважало Мельника занадто обережним «кабінетним» діячем, далеким від реалій протистояння з польською окупаційною владою. Їм здавалося, що в тодішніх умовах потрібна не дипломатія, а рішучі (в тому числі терористичні) акції «прямої дії». Так у 1940 році ОУН остаточно розкололася на дві ворогуючі фракції: ОУН(м) під проводом Мельника та ОУН(б) під проводом Бандери. Друга світова стала моментом істини для всіх українських націоналістів. Мельник, як і його опоненти з бандерівського крила, намагався використати німецьку військову машину. Очолювана ним ОУН(м) зробила ставку на легальну дипломатичну співпрацю з німцями. Мельник вів переговори в Берліні, намагаючись переконати німецьке командування у вигідності союзу з українцями проти Москви. На відміну від Бандери, який пішов на ризиковану гру, проголосивши Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року без дозволу німців, Мельник дотримувався субординації. Він вважав, що з Гітлером можна домовитися, щоб спільними зусиллями розбити більшовиків, а державність здобути поступово. Частина його прихильників увійшла до похідних груп, які рушили в Україну слідом за Вермахтом. Втім, цей розрахунок виявився фатальною помилкою. Гітлеру не потрібна була незалежна Україна в жодному вигляді: німецький диктатор узагалі не довіряв слов'янам, вважаючи їх «унтерменшами», тобто «недолюдьми». Колку німці зрозуміли, що націоналісти мріють про власну державність, а не про роль колоніальних адміністраторів, вони вдалися до репресій. Бандеру та його соратників кинули до концтабору. Мельника, попри всю його лояльність та дипломатичність, спіткала та сама доля: в січні 1942-го його помістили під домашній арешт, а згодом, у 1944-му, відправили до сумнозвісного концтабору Заксенгаузен. Щоправда, варто зазначити, що утримували його, як і Бандеру, у порівняно привілейованому бункері для політичних в’язнів «Целленбау», де сиділи повалені прем’єри, опозиційні політики та офіцери з усієї Європи. Тобто потенційно «корисних» лідерів нацисти не вбивали, а ніби тримали «про запас» на випадок — раптом ще знадобляться? Та факт залишається фактом: співпраця з нацистами мала місце, і вона ж привела обох лідерів ОУН за колючий дріт концтабору. Спроба використати одного тоталітарного монстра проти іншого закінчилася передбачуваним крахом та програшем. Та це ще був не кінець історії. Окремої згадки заслуговує внутрішня війна в ОУН, яка точилася паралельно з Другою світовою. Розкол на мельниківців та бандерівців не існував десь у вакуумі. Це була жорстока, кривава боротьба за владу, вплив та ідеологічне лідерство. Мельник вважав себе легітимним спадкоємцем Коновальця, для нього субординація, повага до ієрархії та організаційна дисципліна були майже священними. Бандера та його соратник Шухевич, молодші за Мельника майже на 20 років, спиралися на молодіжне підпілля Галичини та вимагали тотальної перебудови організації і переходу до збройного повстання. Вони звинувачували Мельника в пасивності та нездатності до рішучих дій. Словесні баталії швидко переросли у фізичне усунення конкурентів. Бандерівці розгорнули справжнє полювання на мельниківців. Вбивства відбувалися прямо на вулицях окупованих міст — у Житомирі, Вінниці, Києві. Ця буквально громадянська війна, в якій українські націоналісти масово знищували один одного замість того, щоб об’єднатися проти спільних ворогів, стала однією з найтемніших сторінок цього руху, яка історично послабила його. Варто визнавити, що Мельник програв ту війну. Його ОУН(м) остаточно поступилася ініціативою бандерівцям, які зуміли створити Українську Повстанську Армію (УПА) та контролювали збройне націоналістичне підпілля аж до 1950-х років. Мельник зрештою залишився осторонь, що в майбутньому фатально позначилося на його місці в історичній пам’яті. Після звільнення з концтабору Мельник, як і Бандера, опинився в Західній Німеччині. Він більше не грав активної ролі в підпільній боротьбі на території України, де царювала УПА. Ворожнеча між мельниківцями та бандерівцями тліла ще десятиліття, розколюючи націоналістичний рух. Андрій Мельник помер 1 листопада 1964 року в місті Клерво у віці 73 років. Згідно з його заповітом, тіло поховали на цвинтарі в Люксембурзі, поряд із могилою вчителя та друга Євгена Коновальця. Там його прах перебував понад 60 років аж до урочистого перенесення до Києва. У внутрішньовидовій боротьбі мельниківці програли, що й залишило їх переважно в тіні історії. Та насправді відповідь на це питання куди складніша та цікавіша. В такому викривленні історичної пам'яті винна насамперед Росія: як Радянський Союз, так і сучасна РФ. У 1940–1950-х роках для КДБ головним ворогом було не розрізнене, ослаблене еміграційне крило Мельника, а розгалужена мережа ОУН(б) та УПА, яка вела збройну боротьбу в тилу Червоної армії. Саме слово «бандерівці» стало універсальним «брендом» для позначення всіх без винятку українських націоналістів. Радянській пропаганді потрібен був простий та персоналізований образ ворога. Резюмуючи, історія Андрія Мельника нагадує, що націоналістичний рух ніколи не був монолітним: він складався з різних, часто ворогуючих між собою сил. Багато в чому саме ця зацикленість на пошуку внутрішніх ворогів і зіграла злий жарт з ОУН. Зрештою, свій історичний момент організація програла. Сьогодні ж історія Мельника може стати повчанням у широкому сенсі: в будь-якій політичній боротьбі насамперед потрібна внутрішня єдність. Без неї настають розбрат і ентропія, що зрештою призводить до перемоги інших сил, які нічим не кращі — вони просто більш організовані. Адже саме організація завжди перемагає хаос. А прикладом цієї війни між угрупованнями двох упирів України є моя версія подій у селі, що дуже вже підходить до теми змагання за першість у лавах керівництва ОУН. Батько і дід також називали їх упирями, і вони не мали жодного авторитету, як і в мене, до них.