Ранок був холодним — таким, що змушує тіло стискатися, а думки ставати гострішими. Тарен прокинувся раніше, ніж світло пробилося крізь дерева. Він звично перевірив меч, взяв сухар, ковтнув ковток води й озирнувся на дівчину.
Еліра лежала на боці, обличчя спокійне, дихання рівне. Вона виглядала молодшою, ніж була насправді. Без страху, без болю — наче дитина, яка знає, що її хтось оберігає.
Тарен відвернувся.
Ці думки йому були не потрібні.
Він підійшов до струмка в кількох метрах від табору, припав навколішки й умився. Вода була крижана. Вона мала повернути його до того, ким він був: воїном, каменем, ціллю, що не має серця.
Але замість цього він почув позаду тихий голос:
— Тарене... ти вже прокинувся?
Він різко обернувся.
Еліра стояла, спершись на дерево, обмотана плащем. Волосся впало на плечі, очі ще сонні, але усмішка — тепла.
— Ти ходиш, хоч рана ще не затягнулась, — сказав він суворим тоном.
— Я не хочу, щоб ти робив усе сам.
— Я ніколи не роблю щось "удвох".
— Я знаю.
Вона підійшла ближче, нахилилася над струмком і вмила обличчя. Потім тихо додала:
— Але, може, колись ти дозволиш.
Тарен не відповів.
Такі фрази були для нього чужими. Вони ранили сильніше, ніж меч.
Він відвернувся й сказав:
— Ми йдемо. Сліди ведуть на північ. Там могли пройти твої вартові.
— Ті, що забрали алебарду?
— Так.
І вони рушили вперед.
•••
До полудня сліди вели вузькою стежкою поміж скель. Пахло снігом, холодом і чимось іще — небезпекою.
— Ці сліди... — Еліра торкнулася землі. — Вони не просто йшли. Вони тікали.
— Від кого?
— Важко сказати. Але вони поспішали.
Тарен підняв голову. Його досвід говорив: щось пішло дуже не так.
За годину вони знайшли перше тіло.
Ворожий вартовий. Груди роздерті. На землі — сліди великих кігтів.
Еліра поблідла.
— Це...
— Марагор, — буркнув Тарен.
— Але ж вони...
— Не вимерли. Ліс приховує більше, ніж люди хочуть знати.
Марагори — величезні звірі, схожі на ведмедів, але швидші, розумніші, жорстокіші. Якщо один був тут — значить, інші недалеко.
Еліра прошепотіла:
— Якщо він напав на наших...
— Алебарду могли кинути. Це шанс.
— Але ми теж можемо потрапити під удар.
— Ми рухаємося далі.
Дівчина подивилась на нього з побоюванням, але кивнула.
Вони спустилися нижче, в ущелину. Стіни нависали, мов пастка.
Тарен ішов попереду, меч у руці, очі звужені.
На дні ущелини вони побачили друге тіло.
Поряд — уламки дерев'яного ящика, розірвані ремені, розкидані речі.
І... слід важкої списоподібної зброї, яку щось тягли по землі.
Тарен став, серце стиснулося.
— Це вона. Сліди від алебарди. Її волочили... сюди.
— Але ж... маригони не беруть зброю? — Еліра не приховувала тривоги.
— Ні, — сухо сказав Тарен. — А люди — так. Хтось інший її знайшов.
І це було погано.
Бо той, хто володів алебардою, мав занадто велику владу над його долею.
Тарен зціпив зуби.
— Йдемо.
Він рушив уперед, і в тіні його очі палали не гнівом... а страхом.
Страхом втратити останнє, що тримало його живим.