Історія про втрачену Алебарду

Глава 4

Ранок був холодним — таким, що змушує тіло стискатися, а думки ставати гострішими. Тарен прокинувся раніше, ніж світло пробилося крізь дерева. Він звично перевірив меч, взяв сухар, ковтнув ковток води й озирнувся на дівчину.

Еліра лежала на боці, обличчя спокійне, дихання рівне. Вона виглядала молодшою, ніж була насправді. Без страху, без болю — наче дитина, яка знає, що її хтось оберігає.

Тарен відвернувся.

Ці думки йому були не потрібні.

Він підійшов до струмка в кількох метрах від табору, припав навколішки й умився. Вода була крижана. Вона мала повернути його до того, ким він був: воїном, каменем, ціллю, що не має серця.

Але замість цього він почув позаду тихий голос:

— Тарене... ти вже прокинувся?

Він різко обернувся.

Еліра стояла, спершись на дерево, обмотана плащем. Волосся впало на плечі, очі ще сонні, але усмішка — тепла.

— Ти ходиш, хоч рана ще не затягнулась, — сказав він суворим тоном.

— Я не хочу, щоб ти робив усе сам.

— Я ніколи не роблю щось "удвох".

— Я знаю.

Вона підійшла ближче, нахилилася над струмком і вмила обличчя. Потім тихо додала:

— Але, може, колись ти дозволиш.

Тарен не відповів.

Такі фрази були для нього чужими. Вони ранили сильніше, ніж меч.

Він відвернувся й сказав:

— Ми йдемо. Сліди ведуть на північ. Там могли пройти твої вартові.

— Ті, що забрали алебарду?

— Так.

І вони рушили вперед.

•••

До полудня сліди вели вузькою стежкою поміж скель. Пахло снігом, холодом і чимось іще — небезпекою.

— Ці сліди... — Еліра торкнулася землі. — Вони не просто йшли. Вони тікали.

— Від кого?

— Важко сказати. Але вони поспішали.

Тарен підняв голову. Його досвід говорив: щось пішло дуже не так.

За годину вони знайшли перше тіло.

Ворожий вартовий. Груди роздерті. На землі — сліди великих кігтів.

Еліра поблідла.

— Це...

— Марагор, — буркнув Тарен.

— Але ж вони...

— Не вимерли. Ліс приховує більше, ніж люди хочуть знати.

Марагори — величезні звірі, схожі на ведмедів, але швидші, розумніші, жорстокіші. Якщо один був тут — значить, інші недалеко.

Еліра прошепотіла:

— Якщо він напав на наших...

— Алебарду могли кинути. Це шанс.

— Але ми теж можемо потрапити під удар.

— Ми рухаємося далі.

Дівчина подивилась на нього з побоюванням, але кивнула.

Вони спустилися нижче, в ущелину. Стіни нависали, мов пастка.

Тарен ішов попереду, меч у руці, очі звужені.

На дні ущелини вони побачили друге тіло.

Поряд — уламки дерев'яного ящика, розірвані ремені, розкидані речі.

І... слід важкої списоподібної зброї, яку щось тягли по землі.

Тарен став, серце стиснулося.

— Це вона. Сліди від алебарди. Її волочили... сюди.

— Але ж... маригони не беруть зброю? — Еліра не приховувала тривоги.

— Ні, — сухо сказав Тарен. — А люди — так. Хтось інший її знайшов.

І це було погано.

Бо той, хто володів алебардою, мав занадто велику владу над його долею.

Тарен зціпив зуби.

— Йдемо.

Він рушив уперед, і в тіні його очі палали не гнівом... а страхом.

Страхом втратити останнє, що тримало його живим.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше