Історія про втрачену Алебарду

Глава 3

Наступні дні вони рухалися лісами, стежками, долинами. Еліра спиралась на палицю, йшла повільно, але не нарікала.

Вона багато говорила: про дитинство, про сім'ю, про мрію стати цілителькою.

Тарен мовчав. Майже завжди.

Він відповідав коротко:

— Ні.

— Не знаю.

— Мені все одно.

Але Еліра продовжувала говорити — не тому, що чекала відповіді, а тому що вірила, що десь під цим камінням живе людина.

І щось у його очах підтверджувало її віру.

Одного вечора вона сказала:

— Тарене... ти справді такий холодний чи просто втомився бути живим?

— Я не втомився. Я просто не маю причини інакше.

— Можливо... знайдеш.

— Ні.

Але коли вона заснула, він довго дивився на її обличчя.

Біле в світлі вогню.

Спокійне.

Довірливе.

І вперше за довгі роки він відчув, як щось дрібне, ледь помітне, ворухнулося в грудях.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше