Наступні дні вони рухалися лісами, стежками, долинами. Еліра спиралась на палицю, йшла повільно, але не нарікала.
Вона багато говорила: про дитинство, про сім'ю, про мрію стати цілителькою.
Тарен мовчав. Майже завжди.
Він відповідав коротко:
— Ні.
— Не знаю.
— Мені все одно.
Але Еліра продовжувала говорити — не тому, що чекала відповіді, а тому що вірила, що десь під цим камінням живе людина.
І щось у його очах підтверджувало її віру.
Одного вечора вона сказала:
— Тарене... ти справді такий холодний чи просто втомився бути живим?
— Я не втомився. Я просто не маю причини інакше.
— Можливо... знайдеш.
— Ні.
Але коли вона заснула, він довго дивився на її обличчя.
Біле в світлі вогню.
Спокійне.
Довірливе.
І вперше за довгі роки він відчув, як щось дрібне, ледь помітне, ворухнулося в грудях.