Глава 1

Ліс був густим і вологим. Після битви кожна тінь здавалася вартовим, кожен звук — пасткою. Але Тарен ішов упевнено: він давно навчився не боятися темряви. Темрява боялася його.

За роки війни він став каменем: грубим, важким, непохитним. Його серце перетворилося на суху землю, де вже нічого не могло прорости.

Він ішов майже безшумно, але все ж почув ледве чутний стогін.

Тарен зупинився.

Прислухався.

Знову.

Глухий, слабкий звук.

Поранений. Жінка.

Судячи з тембру, їй ледве двадцять.

— Ворог, — пробурмотів він без емоцій і рушив далі.

Та стогін повторився — цього разу болючіший.

Тарен зупинився вдруге.

Його честь кричала одне: «Залиш!»

А совість, до якої він давно не прислухався, мовила тихіше: «Підійди».

Він вибрав друге — не від доброти, а від старої звички перевіряти все, щоб не отримати ніж у спину.

Пройшовши кілька кроків, він побачив її.

Дівчина лежала біля поваленого дерева. На ній була форма ворожої армії — синя накидка з срібним шевроном. Від поранення на боці темніла свіжа кров. Волосся — темне, розкуйовджене. Обличчя бліде, але гарне. Очі, напіврозплющені, глянули на нього.

— Ти... наш? — прошепотіла вона.

— Ні, — відповів Тарен твердо. — І тобі пощастило, що я ще не вирішив, чи варто тебе добивати.

— Тоді... добий, — вона заплющила очі. — Мені все одно.

Щось у її голосі зачепило в ньому крихту старого себе. Того, хто колись був людиною.

— Ім'я? — запитав він грубо.

— Еліра...

Тарен зітхнув.

— Слухай, Еліро. Мені на тебе все одно. Але залишити тебе тут — зайве привертати хижаків. А я не хочу возитися з вовками вночі.

Це був його спосіб сказати: «Я допоможу».

Грубим, черствим, але все ж... людським.

Він підхопив її на руки. Вона здригнулася від болю.

— Не думай, що це з жалості, — пробурмотів Тарен. — Мені просто не потрібен зайвий запах трупа на моєму шляху.

— Я ж сказала... добий мене... — прошепотіла вона.

— Замовкни, — відрубав він. — Житимеш.