Розділ 8

Заклад, який пафосно називався «Гральним домом», розташовувався в підвалі. Вони спустилися стертими бетонними східцями й зустрілися з місцевим охоронцем. Він виглядав як будь-який охоронець у подібних місцях: високий, плечистий, із перебитим носом, у дешевому темному костюмі та капелюсі, насунутому набік.
Кеті, блиснувши своїм золотим зубом, радісно привіталася. 
— Ну що, як сьогодні справи,Беррі? Багато народу? 
— Та солідно. Навіть бос вийшов пограти, — з напівпосмішкою відповів той і, кивнувши, пропустив їх усередину.
На вході, за маленьким обшарпаним столиком, сидів нудьгуючий чоловік із маленькими вусиками й в окулярах, схожий на бухгалтера чи банківського клерка. 
— О-о, Кеті Вайт! Давненько тебе видно не було. 
— Привіт. Ось, друг із Європи приїхав, вирішила показати йому наш маленький Лас-Вегас, — вона кивком вказала на Лоуренса. 
— Ха-ах, ну, я думаю, він оцінить, — сказав «бухгалтер», змірявши Лоуренса оцінюючим поглядом. Кеті простягнула йому десятку. Той вніс якийсь запис у велику книгу і видав їм два помаранчеві картонні листки з написаними від руки цифрами «74» і «75». Лоуренс помітив у кутку ще двох загрозливого вигляду молодиків, які, судячи з усього, були додатковою охороною.
Вони пішли далі тьмяно освітленим коридором. 
— Не загуби свій листок, — прошепотіла йому Кеті. 
— Це твій номерок. Це для того, щоб випадкові гості сюди не потрапляли.
Вони опинилися всередині, і Лоуренс, побачивши навколишню обстановку, згадав фільми про ковбоїв і гангстерів, які показував йому дядько Реммі. Це була досить простора зала з низькою, гнітючою стелею. Стіни були обшиті темним, потертим деревом, а місцями, без усякої логіки, виднілися ділянки, оброблені вицвілим червоним оксамитом. Залу освітлювали кілька рядів великих ламп із жовтим світлом, що створювали легку, бруднувату напівтемряву. Простір був наповнений густим сизим димом, який надавав кожному ігровому столу ореол легкої таємничості й приховував обличчя гравців. У кутку натужно гула вентиляція. На невеликій височені, по сусідству з барною стійкою, стояв старий рояль, за яким тапер бадьоро награвав якусь веселу і трохи нав'язливу мелодію.
Зал був наповнений звуками: гомін голосів, сухий поклац кульки, що біжить по рулетці, механічне тріщання слот-машин, і все це — уперемішку із вигуками: «Ще!», «Пас!», «От же дідько, ну як так?!», «Підвищую!». У залі було два столи для рулетки, стіл для блек-джеку, стіл для гри в кості й три старенькі слот-машини. І, звичайно, бар, де святкували перемогу або запивали горе поразки.
Кеті, роззирнувшись, повернулася до Лоуренса.
 — Так, я на розвідку, а ти сильно не відсвічуй тут. Ось тобі десятка. Візьми фішки в тій кімнатці. Лоуренс побачив маленьку кімнатку в правій частині зали. Біля неї, так само, як і на вході, стояв сурового вигляду хлопець і вивчав оточуючих. Із кімнатки періодично виходили то щасливі, то пригнічені люди. 
— Пограй, змішайся з натовпом. Слоти можеш покрутити, — продовжувала Кеті. 
— Тут іноді трапляються такі кадри, як ти, тому навряд чи одразу нарвешся на неприємності. А я піду гляну,що і як, переговорю з Вінні. Він стопудово має знати, де зараз «Вугор» і його колега по брудним справам.
І вони розійшлися. Кеті впевнено пішла вглиб зали, вітаючись із деякими відвідувачами, і, переговоривши з барменом, попрямувала в другий, прихований за фіранкою, зал. Як зрозумів Лоуренс, перший зал був для невеликих ставок, для робітників і дрібних злочинців. А там, далі, ставки були вже значно більшими.
І ось Лоуренс, залишившись сам, почав виконувати наказ Кеті. Він попрямував до маленької кімнатки, де видавали фішки. Протягнув суворому хлопцеві за ґратами десятку й отримав натомість стопку дешевих пластикових кругляшів. Опинившись у залі сам, він відчув себе незатишно. Щоб не виділятися,  підійшов до одного з тріскучих і яскраво блимаючих ігрових автоматів. Він опустив одну фішку, смикнув за важіль. Колеса з вишеньками й сімками закрутилися і… нічого. Він спробував ще раз. І ще. І раптом, на четвертий раз, пролунав оглушливий дзвін, і в лоток посипався водоспад монет. Потім він підійшов до столу, де грали в кості, і, поспостерігавши пару хвилин, зробив невелику ставку. І знову виграв. Він навіть зіграв пару партій у блек-джек, і потрібна карта, легко, йшла йому в руки.
І ось, замість початкової десятки, у його кишені вже лежало тридцять п'ять доларів у фішках. Цей невеликий, але помітний успіх не залишився непоміченим. Кілька ризикових молодиків із бігаючими, голодними очима стали на нього косувати. Інші хлопці, більш доброзичливі, вже пропонували пригостити його випивкою, щоб примазатися до його удачі. Лоуренс, сам того не розуміючи, дійсно ідеально підтримував образ приїжджого везучого картяра.
Відчуваючи, що починає привертати занадто багато уваги, він вирішив відступити. Щоб не світитися, він сів за барну стійку, замовив собі лимонад і став просто спостерігати за клієнтами. Не встиг він зробити й ковтка, як поруч із ним на стілець плюхнувся повнуватий чоловік із пучками  сивуватого волосся з боків, великою лисиною і краваткою, збитою набік. Він важко зітхнув і видав сумне «Ех-х-х», дивлячись у свою склянку з віскі. Коли на його печаль ніхто не відреагував, він видав ще трагічніше «Ах-х-х». Але й на це всім було начхати.
Тоді чоловік вирішив додати театрального драматизму. 
— Що за день сьогодні сумний, — голосним шепотом сказав він і, сумно пригубивши зі склянки, кидав погляди то на Лоуренса, то на сусідів по барній стійці. Йому явно хотілося відкрити  комусь душу. Добродушність Лоуренса відгукнулася на цей мовчазний заклик. 
— Програли? — співчутливо запитав він. Чоловік, ніби метелик, що побачив світло, тут же посунувся ближче. 
— О, молодий чоловіче! Ви не уявляєте! Пів зарплати! На рулетці! Все на червоне, а воно, чорт би його забрав, все чорне та чорне! Кошмар! Я професор Балісбі. Викладаю основи радіоелектроніки. І як мені тепер дружині в очі дивитися?
Виявилося, що в них знайшлися спільні теми для розмови. Професор, як і Лоуренс, бував у Франції і поділяв його захоплення Римською імперією. А потім його очі загорілися справжнім вогнем. 
— Але це все дрібниці! Я зараз працюю над проєктом, який змінить світ! — він схопив серветку й ручку. 
— Ви уявляєте, Джеку? Телефон без дротів! Без дротів! Просто у вас у кишені! Це ж прискорить стільки процесів! Він почав гарячково малювати на серветці якісь схеми. Лоуренс, щиро вражений цією ідеєю, навіть узяв його номер телефону. «Професор явно не дурень, — подумав він, — просто азартний. Треба буде поділитися цією інформацією з батьком».
І тут цю милу бесіду в такому немилому місці перервав знайомий голос. 
— О, я дивлюся, ти вже собі друга знайшов. Із іронією в голосі запитала підійшовша до них Кеті.  
Вона без церемоній потягнула Лоуренса за руку в куток. 
— Бенксе, я просила не світитися, заводити нових друзів тебе не просили! 
— Так я і намагався вести себе непримітно! — почав виправдовуватися Лоуренс. 
— Але я виграв двадцять п'ять доларів на додачу до тієї десятки, на мене стали косувати, і я вирішив сісти біля бару, щоб не привертати ще більше уваги! 
— У слоти пощастило? — блиснув золотий зуб Кеті. 
— Слоти, рулетка і блек-джек, — уточнив Лоуренс. 
— Ну, цілком непогана компенсація за втрачені шкарпетки, — зі смішком промовила Кеті. 
— Гаразд, зараз справа не про це. Гент хоче з тобою поговорити.
Вона стала серйозною. 
— Тільки сприймай усе спокійно і намагайся говорити якомога менше. Будь загадковим картярем Джеком. Вінні любить такий книжково-театральний фарс і поводиться злегка вичурно. Він сказав, що в нього є для тебе пропозиція,  і якщо ти погодишся, то він допоможе тобі. Пішли.
І вони, залишивши професора Балісбі наодинці з його віскі та мріями про бездротовий телефон, попрямували до другої зали. Важка червона штора, що слугувала перегородкою, відділила їх від шуму й метушні першої зали.
Другий зал дійсно був місцем для більш пристойної публіки, принаймні, він відчайдушно намагався таким здаватися. Стіни були повністю покриті дешевим, але чистим бордовим оксамитом. Уздовж однієї стіни тягнулася невелика барна стійка з рядом високих стільців. По кутах кімнати були чомусь підв'язані пучками важкі штори, що звисали до підлоги. «Навіщо штори в підвалі?» — з подивом подумав Лоуренс. Кілька цілком милих, хоч і не сліпуче красивих дівчат у строгих чорних сукнях безшумно розносили напої.
Зал, так само освітлений жовтим світлом ламп, був більшим і просторішим. Тут стояв стіл для більярду, навколо якого з азартом схилилися кілька чоловіків, що явно грали на гроші, пара столів для блек-джеку і стіл для рулетки. Але головним місцем притяжіння був покерний стіл, що стояв на невеликій височині на тлі якоїсь невмілої пародії на настінну фреску, що зображувала римську оргію.
За столом возсідали четверо чоловіків. Дорогі костюми, хижі посмішки й холодні очі — на відміну від більшості відвідувачів навколо, від них йшла явна, неприхована загроза. А на чолі столу, як імператор на троні, сидів Вінні Гент. Великий, лисий, товстий чоловік у білосніжній сорочці й підтяжках. У роті він тримав сигару, періодично випускаючи кільця диму,  і, примруживши маленькі оченята, роздивлявся зал. На його величезних руках, немов живий королівський скіпетр, відпочивав чорний кіт неймовірних розмірів, судячи з усього, британської породи.
— Пам'ятай, про що я тобі говорила, — ще раз прошепотіла Кеті. Вони підійшли до столу. 
— Ну ось і той самий Джек. 
Вінні Гент почав пильно розглядати Лоуренса. Він повільно рухав своєю масивною головою з боку в бік, як маятник у старому годиннику, не відриваючи від нього пронизливого, вивчаючого погляду. Так тривало хвилини три. За задумом, це мало б нагнати страху, але Лоуренсу чомусь починало ставати смішно. Складалося враження, що Вінні просто турбує шия після сну в незручній позі.
— Отже… містере Джек, — нарешті промовив він, навмисно роблячи свій голос більш хриплим і ліниво погладжуючи кота. 
— Міс Вайт сказала, що «Вугор» і «Бульдог», ці пройдисвіти, викрали у вас близьку для серця річ. Сімейну майже що сімейну реліквію. Це правда? 
— Так, правда, містере Гент, — намагаючись виглядати впевнено, відповів Лоуренс. 
— Ох, як сумно… як сумно, містере Джек, — театрально зітхнув Вінні. 
— Ми живемо в такі часи, що поняття честі, взаємовиручки й цінності сім'ї йдуть у небуття. І знаєте, мені доводиться утримувати це порочне місце, щоб утримувати свою сім'ю. Щоб моя мила маленька дочка могла ходити в хорошу школу. Щоб у моєї старої мами було найкраще медичне обслуговування. І знаєте, стикаючись із пороком щодня, я зрозумів, що перевірити справжню цінність тієї чи іншої речі для людини можна тільки тут, за столом. Якщо людина готова боротися за те, що їй дорого, вона готова ризикувати й поставити на кін усе!
Вінні Гент нарешті усміхнувся, блиснувши верхнім і нижнім рядом золотих зубів, і витончено розкрив долоню, спрямувавши її в бік порожнього стільця за столом. Цей момент дійсно нагадував уривок із якоїсь пафосної книжки про шляхетних картярів і благородних розбійників. Виглядало б навіть по-своєму стильно, якби не безглузді штори в підвалі… і кіт.
Кіт, якого, мабуть, розбудив  голос господаря, ліниво потягнувся, зістрибнув із колін Вінні прямо на покерний стіл і, граціозно ступаючи між фішками, підійшов до склянки з віскі одного з гангстерів. Він безцеремонно сунув туди морду й почав хлебтати. Потім, так само невимушено, взяв із тарілочки, що стояла поруч, маленьку м'ясну кульку і, з'ївши її, продовжив гуляти по столу, з цікавістю намагаючись збити башточки з фішок.
Один із хлопців, молодий гангстер із зализаним назад волоссям, спостерігав за цією німою сценою з наростаючим роздратуванням. Він почав намагатися пошепки й шипінням зігнати кота. 
— Калігула... не заважай... будь хорошим хлопчиком... шш, Калігула... Але кіт, який носив горде ім'я римського імператора, абсолютно спокійно перевернув його фішки, а потім і келих із напоєм, перекинувши липку рідину просто на дорогі штани хлопця. 
— Калігула, сучий ти кіт! — не витримавши, вигукнув той.
Вінні, який до цього з батьківською любов'ю спостерігав за витівками свого улюбленця, різко змінився в обличчі. Він завдав хлопцеві хльосткого, оглушливого ляпаса. 
— Тоні! Ти щось маєш проти Калігули? Тобі щось не подобається? Його голос зараз був по-справжньому хриплим і лякаючим, і вже абсолютно не театральним. 
— Ні, босе, все добре… вибачте, босе, — витираючи розбиту губу, пролепетав Тоні. 
Вінні кивнув одному зі своїх людей. 
— Калігулі нудно. Віднеси його в мою кімнату. А мені потрібно продовжити розмову з містером Джеком.
Він знову повернувся до Лоуренса, і на його обличчі знову була та ж філософськи-сумна маска, ніби нічого й не сталося. 
— Отже, містере Джек, — знову, вже куди більш театрально, продовжив Вінні, — раз ви шукаєте таку важливу для вас річ, а я можу вам допомогти й сказати, де зараз знаходяться ці пройдисвіти, які її у вас вкрали… але ви повинні довести мені, що ця річ вам справді важлива. Просто тут, за цим столом. 
— Вінні, ми так не домовлялися, почекай! — одразу ж втрутилася Кеті, роблячи крок уперед. 
— Я тобі обіцяла із запчастинами допомогти… 
— Знаєте, міс Вайт, — перебив її Гент, і його усмішка стала менш добродушною, — все-таки порочність цього місця впливає і на його господаря. І я вирішив змінити своє рішення. Моя пропозиція саме така: якщо ваш друг готовий ризикнути, прошу до столу. Я так розумію, через тих безчесних покидьків його ще й позбавили деякої суми грошей. Я йому навіть допоможу. Позичу невелику суму, у двісті доларів. Якщо він зуміє спустошити мій банк у такі самі двісті доларів, то інформація ваша. Адже, як сказав один розумний чоловік, «хто володіє інформацією, той володіє світом». Ну і, як сказала міс Вайт, ви непоганий гравець. А я вже давно не зустрічав гідних суперників. Дуже давно.
Кеті тут же підскочила до Лоуренса і, схопивши його за лікоть, і швидко зашепотіла йому на вухо. 
— Не вздумай погоджуватися! Будеш повним ідіотом! Вони тебе розведуть на гроші, тільки так! Ще й мені проблем додаси! Тут пістолет не врятує — це чистої води обман! Вони хочуть повісити на тебе борг. Пішли звідси, впораємося своїми силами!
Але всі навколо, і насамперед Кеті, не знали одного. Незважаючи на свою романтичну натуру, Лоуренс Бенкс мав одну рису, яка викликала величезну повагу в багатьох багатіїв, включно з його дідом. Він умів грати в азартні ігри. Все завдяки матері й дідусеві Монтгомері. Він не був схильний до азарту. Він завжди грав із холодною, розважливою головою, чудово грав у покер, прекрасно блефував і майже завжди виходив з-за грального столу із сумами, більшими, ніж приходив. Він подивився на самовдоволене обличчя Вінні, на його золоті зуби, на гангстерів, що передчували легку наживу. І він вирішив ризикнути. «Пів вечора удача давала мені ляпаси, — подумав він. Прийшов час узяти реванш».
Лоуренс м'яко відсторонив від себе руку Кеті і, зі спокійною і невластивою йому впевненістю, подивився просто на Вінні Гента. 
— А давайте зіграємо. 
І впевнено сів на запропонований йому стілець. Потім повернувся до приголомшеної Кеті й одними губами прошепотів: 
— Не хвилюйся. 
Та, напружена як струна, стала у нього за спиною, готова до гіршого.
Хлопці Вінні безмовно піднялися з-за столу, немов тіні, розчиняючись у напівтемряві зали. Вони прибрали зайві склянки й попільнички, залишивши лише зелене сукно арени, на якій мали зійтися два бійці. Тільки Лоуренс і Вінні. Вони сиділи один напроти одного, розділені кількома футами порожнечі, яка, здавалося, потріскувала від напруги. Вінні оцінював Лоуренса. Лоуренс оцінював Вінні. Мафіозний бос розтягнув губи в хитрій усмішці, водячи золотими зубами з боку в бік, ніби беззвучно кажучи: «Ну що, попався, хлопчисько? Зараз я тебе перекушу навпіл». Вся його театральність, уся бравада книжкового гангстера зникли. Перед Лоуренсом сидів небезпечний і хитрий хижак, упевнений у своїй силі та своєму праві.
Їм принесли свіжі фішки — червоні десятидоларові й сині двадцятидоларові і зелені по п'ять доларів. Потім одна з дівчат у чорній сукні безшумно підійшла до столу, несучи срібний піднос, на якому лежало кілька запечатаних колод карт. 
— Вибирайте, містере Джек, — пророкотав Вінні. 
— Право вибору завжди за гостем. Лоуренс оглянув кілька колод, узяв одну, потримав у руках, відчуваючи її вагу. І потім усі оточуючі стали свідками разючої метаморфози. Трохи наляканий спочатку юнак, що потрапив у чужий і ворожий світ, перетворився на холодного й зосередженого картяра. Він спритно, одним рухом нігтя, розкрив целофан і почав майстерно тасувати колоду. Його пальці пурхали над картами, згинаючи, змішуючи, вирівнюючи їх. Він шукав краплені карти, перевіряючи краї та поверхню. «Хоча це мало б чим допомогло, якби я їх знайшов, — подумав він, — але нехай бачать, що мене не так просто взяти».
Кілька разів перетасувавши колоду й зробивши пару простеньких, але ефектних фінтів, Лоуренс роздав карти. Вінні вже налаштувався на гру, подавшись уперед, але Лоуренс, злегка збиваючи його з пантелику, відкинувся на спинку стільця.
 — Ех, містере Гент, — протягнув він із легким зітханням.
 — Сигару б, та віскі. А то яка гра в покер без цих двох приємних чоловічих атрибутів? 
Вінні на мить завмер. У його маленьких оченятах промайнуло роздратування, але він тут же приховав його за широкою посмішкою. 
— Так, звісно! Принесіть містеру Джеку найкращий наш віскі та сигару! — гаркнув він у бік бару. 
Лоуренс, не поспішаючи, розкурив запропоновану сигару, випустив кілька ідеальних кілець диму просто в бік Вінні і, зробивши ковток віскі, нарешті кивнув. 
Гра почалася.
Кеті з німим подивом спостерігала за тим, що відбувається. Лоуренс обігрував Вінні, наче майстер невмілого учня. Він блефував із кам'яним обличчям, відпускав легкі жарти, розповідав анекдоти і взагалі поводився так, ніби народився за цим покерним столом. «Хлопець явно у своїй стихії», — думала Кеті, яка з напругою й азартом спостерігала за грою.
Лоуренс діяв за вивіреною стратегією. Спочатку він дозволив Вінні трохи виграти, програвши пару дрібних банків на навмисно слабких руках. Він дав хижакові відчути смак крові, дозволив йому розслабитися й повірити у свою непогрішність. А потім, коли Гент втратив фокус і почав грати більш агресивно й недбало, Лоуренс став потихеньку брати гору. Вони були просто на різних рівнях. Кеті була слабким гравцем у покер, але все одно бачила це. Лоуренс явно давав мафіозі якусь фору, не дозволяючи йому програтися вчисту занадто швидко, щоб той не вилетів із гри з тріском, не втратив обличчя й не оскаженів.
— У вас такий чудовий кіт, містере Гент, — сказав Лоуренс у середині чергової партії, забираючи банк із парою тузів. 
— Завжди хотів собі кота такої породи. 
Вінні, відволікшись від досади за програш, ще більше втратив фокус. Його обличчя розпливлося в гордій усмішці. 
— О, так, Калігула,це не кіт, це особистість! Ви знаєте, у нього навіть є свій маленький мундир? Майже як у Муссоліні. Я замовив у найкращого кравця.
 Лоуренс на секунду втратив свою холодність. Йому довелося прикусити щоку зсередини, щоб не розреготатися. 
— Як у того самого? Лідера італійських фашистів? — перепитав він, насилу зберігаючи серйозний вираз обличчя. 
— Так, вони, звісно, наробили багато поганого, але це відміняє силу їхнього стилю.
— Як… цікаво, містере Гент. Він почув за спиною тихий, здавлений смішок Кеті і, зробивши ставку, продовжив гру.
Фішок біля Вінні ставало все менше, а гора перед Лоуренсом росла. Вінні явно піддався головному гріху кожного азартного гравця — бажанню відігратися будь-якою ціною. 
— Пропоную ще одне коло! — прохрипів він, коли його стек майже спорожнів. — Ставки ті самі, по двісті баксів! 
— Кидай це, — прошипіла Кеті Лоуренсу на вухо. 
— Забираємо в нього гроші, інформацію і йдемо! Але Лоуренсу явно хотілося ще раз клацнути по носу цього пихатого мафіозі. 
— А давайте, — з усмішкою погодився він.
Гра пішла по новому колу. Лоуренс зняв піджак, залишившись у сорочці з підтяжками, і так само неспішно продовжував свою гру, то піддаючись Вінні, даючи йому виграти невеликий банк і помилкову надію, то знову безжально позбавляючи його фішок. А Гент усе більше розпалювався, входячи в азарт. Він багато курив, пив віскі склянка за склянкою і рясно пітнів, раз у раз протираючи хусткою свою блискучу лису голову.
І ось, коли перед Лоуренсом височіла вежа з фішок на загальну суму у вісімсот доларів, а у Вінні не залишилося майже нічого, той знову запропонував зіграти. — Ще по двісті! Я мушу відігратися! Лоуренс м'яко похитав головою. Він почав акуратно складати фішки в стопки.
 — Дякую за хорошу гру, містере Гент. Це було захопливо. Повертаю вам із вдячністю позичені мені двісті доларів. Решту шістсот я хотів би перевести в готівку. І, звичайно, дізнатися, де знаходяться «Вугор» і «Бульдог».
Вінні з силою загасив сигару в попільничці. Його обличчя було багряним від досади і стримуваного гніву. Він подивився на Лоуренса, і на кілька секунд у його погляді промайнула чиста, тваринна лють. Але він узяв себе в руки. 
— І вам дякую за хорошу гру… містере Джек, — спробував він приховати свої емоції за натягнутою посмішкою. 
Він повернувся до Кеті. 
— Міс Вайт, ваш друг показав себе гідно. Запчастини мені не потрібні. І... я хочу сказати, містере Джек, я бачу, ця річ вам справді важлива.
Вінні щось швидко написав на листку з блокнота і простягнув його Лоуренсу. 
— Скажіть, що я вас направив, і щоб вам показали, де ці пройдисвіти. І покажіть їм те, що тут написано. Кеті й Лоуренс отримали виграш і, кивнувши на прощання, вийшли на вулицю, залишивши за спиною приниженого й розлюченого господаря грального кубла.
Вийшовши на прохолодне, вологе повітря з задушливого підвалу грального будинку Гента, Кеті радісно й голосно скрикнула. Перш ніж ошелешений Лоуренс встиг що-небудь зрозуміти, вона, відкинувши всю свою стриманість, з розгону обійняла його, міцно вчепившись у плечі. На мить він завмер, захоплений зненацька цим поривом. Від неї приємно пахло. Не так, як від Ріти, чий аромат був солодким і дурманним, як дорогі парфуми. 
Запах Кеті був іншим — свіжим, ледь вловимим, її власний, тілесний запах, який викликав у нього в голові миттєву асоціацію з дикою, але прекрасною природою, із запахом лісу після дощу і, чомусь, з нотками дикої малини.
Але цей момент близькості обірвався так само раптово, як і почався. Кеті відсторонилася і тут же боляче врізала йому кулаком під ребро, рівно в те саме місце, що й минулого разу. 
— За що?! — охнувши, запитав Лоуренс. 
— За те, що ти такий ризиковий дебіл, і ми могли б влипнути у величезні проблеми! — випалила дівчина зі злістю, хоча в її очах  танцювали веселі вогники. 
— Але не влипли ж, — з усмішкою сказав Лоуренс, потираючи забите місце. 
— Не влипли, ти правий, — уже спокійніше відповіла Кеті, хоча її щоки все ще палали від пережитого хвилювання. 
— Тобі пощастило, що Вінні, при всій своїй показушності, виявився людиною старої школи і іноді любить грати в карти чесно і  саме сьогодні вирішив тебе саме обіграти, а не зшахраювати. Скоріше за все, він навіть не хотів давати нам цю інформацію. Оскільки його марнославство казало йому, що він чудовий гравець і зможе тебе обіграти просто так, тебе хотіли просто розвести на солідну суму грошей, а потім повісити твій борг на мене, якби ти відмовився платити.
— Так, ризик був трохи необдуманий, — погодився Лоуренс. 
— Але, розумієш... карти й взагалі азартні ігри — я, на відміну від багатьох, вмію в них грати. І навіть дуже добре. Я куди більші банки забирав, ніж цей. І мені просто захотілося ризикнути. У крайньому разі, я б просто заплатив йому свій борг. 
— Дурень ти, Бенксе. Але везучий дурень, — з теплою усмішкою сказала Кеті.
Лоуренс дістав із кишені товсту пачку виграних грошей і простягнув їй. 
— Це тобі. Плюс до тих грошей, які я ще заплачу. Кеті подивилася на гроші, потім на нього, і розсміялася. 
— Ти, напевно, розраховуєш, що я, як шляхетна леді з лицарських романів, буду відмовлятися і говорити: «Ні, що ти, мені взагалі не потрібні гроші, і я все це роблю зі щирих лицарських почуттів»? Але я тебе засмучу. Вона без найменшого зніяковіння взяла гроші й сунула їх у кишеню своєї шкіряної куртки. 
Лоуренс на це лише всміхнувся. 
— Дякую тобі за все, — його голос став серйозним, і в ньому зазвучали щирі нотки. 
— Якби не ти, я не знаю, як би я повертав годинник. Я б, напевно, просто сидів там, на асфальті, у відчаї і чекав, поки за мною приїдуть. Машини, гроші — їх не шкода. А дід був мені в багатьох випадках як батько, і цей годинник — це  моя пам'ять про нього. Дякую тобі, Кеті.
Він говорив це так щиро й чесно, що Кеті на мить зніяковіла. На її обличчі з'явилася тепла усмішка, і було видно, що ці слова їй приємніші, ніж виграні гроші. 
— Гаразд, — сказала вона, щоб приховати своє зніяковіння. 
— Давай сюди папірець. Підемо готуватися до генеральної битви. 
Лоуренс простягнув їй записку від Вінні. Вона розгорнула її, пробігла очима по кострубатому почерку і хмикнула. 
— От же, Вінні, хитрий вилупок. 
— Що там? — із цікавістю запитав Лоуренс. 
— Він дав нам ту адресу, яку я і так збиралася відвідати після грального дому, якби він нам нічого не сказав. Пішли, нам потрібно в мотель «Мила Сара». Там веде справи один зі скупників краденого  на імя Террі Бойд, він працює на сім'ю Джено, 
— Пішли, Бенксе. Скоро твій годинник буде в тебе.