Розділ 2

 Вечір п'ятниці Лоуренс проводив удома, у тиші своєї кімнати, що була схожа радше на кабінет вченого, аніж на спальню молодого хлопця. Стіни були заставлені книжковими полицями, на столі лежали акуратні стоси нотаток та есе, а на корковій дошці були пришпилені карти давньої Галлії та фотографії римських руїн. Розбираючи свої записи, зроблені під час літньої поїздки, він подумки повертався до уявної Луїзи. На свій подив, йому самому сподобалася ця вигадана історія. У ній було більше пристрасті й життя, ніж у всьому його реальному досвіді спілкування з дівчатами.
Він відклав ручку й відкинувся в кріслі. Пам'ять послужливо підкинула кілька імен, кілька облич: Мікаела Буше, що сміялася над його розповідями про поезію; Лора Ів, чиї очі загорялися тільки при згадці батькових яхт; Єва Кляйн... При згадці про неї в грудях неприємно кольнуло. Він досі пам'ятав той вечір, коли, набравшись сміливості, зізнався їй у коханні, а за тиждень побачив, як вона цілується з його другом Дереком. Тепер уже колишнім другом.
Він завжди шукав чогось доброго і світлого. Справжніх почуттів, глибоких емоцій. Але приземленість дівчат із його кола не дозволяла їм оцінити ці пориви. Їм подобалося говорити про гроші, розкіш, плітки. Розмови про книжки чи красу навколишнього світу були їм малоцікаві, вони викликали на їхніх обличчях лише ввічливу нудьгу.
«Ти просто ще не зустрів потрібну людину», — казала йому мати, і Лоуренс був із нею згоден. Але те, що його особисте життя ніяк не рухалося з мертвої точки, гнітило його.
«А може, я не з того боку підходжу до питання? — думав він, дивлячись на небо, що темніло за вікном. — Може, варто спробувати подивитися на все це більш приземлено?»
Ця думка, крамольна для його романтичної натури, дедалі частіше відвідувала його.
«Можливо, саме сексуальний досвід дозволить мені відкрити в дівчатах те, що я так відчайдушно шукаю? Можливо, я даремно шукаю одразу високі почуття, бо, дивлячись занадто високо, просто не можу розгледіти фундамент цих почуттів? Фундамент, який якраз і проростає з цієї самої приземленості, з простої фізичної близькості...»
Та навіть якщо й так, була й інша, більш практична проблема.
«Мені явно бракує досвіду спілкування з жінками, — з гіркотою зізнався він собі. — І мені зовсім не хотілося б перед красивою, розумною дівчиною, тією самою „потрібною“, показати себе в ліжку недосвідченим молодиком».
Щоб це виправити, потрібно було звернутися до професіоналів. До представниць найдавнішої професії. Йому потрібна була людина, яка звела б його з найкращими професіоналками в цій справі. І цією людиною, безсумнівно, був його старший брат, Кларенс.
Лоуренс вирішив, що, можливо, варто напроситися з ним в один із його «походів у пошуках кохання», як той їх жартівливо називав. Ця думка була йому неприємна, вона суперечила всім його принципам. Але бажання зрушити з мертвої точки, отримати досвід і, можливо, краще зрозуміти цей незбагненний для нього світ стосунків було сильнішим.
Він підійшов до важкого телефонного апарата, що стояв на столі, і, після недовгих вагань, рішуче підняв слухавку й набрав номер.
У слухавці пролунав знайомий, трохи лінивий голос його старшого брата. У цьому тоні завжди читалася певна насмішка, ніби він говорив: «Якщо в тебе немає влади й грошей, то чому ти взагалі сюди зателефонував?»
— Слухаю. 
— Кларенсе, це Лоуренс. 
— О-о, братику! Привіт! — тон миттєво змінився на тепліший, сімейний. 
— Як ти? Що нового? Як навчальний рік почався? 
— Та все нормально. Сьогодні перше тренування з лакросу було. Тренер нас готує до  турніру серед шкіл штату, каже, що маємо і цього року кубок узяти. 
— Правильно, правильно! — з ентузіазмом підхопив Кларенс.
— Ми, Бенкси, завжди маємо показувати всім, що ми найкращі. У всьому. 
— А в тебе як справи, Кларенсе? 
— Та знаєш, усе як зазвичай. З Ван Мейном нудно не буває. Щоправда, свою колишню, Дебру, він ніяк забути не може, усе намагається її повернути. Я йому вже й різних інших красунь підганяв, а він тільки в неї вперся. Каже, що вона його по-справжньому кохала, не за гроші, а за те, який він є. Смішний такий. Вона просто грає в цю гру краще за інших, а він щось там про почуття фантазує. Наївний. Ну, подорослішає — порозумнішає ще. А так, крім витівок Дікі, звичайна робоча рутина. Братику, а ти просто потеревенити подзвонив чи у справі?
Лоуренс зам'явся.
— Ну, загалом, так, у справі... — трохи запинаючись, почав він. 
— А ти... ти випадково цими вихідними в «Будиночок Радості» чи в подібні місця не збираєшся?
На тому кінці дроту зависла секундна тиша, а потім пролунав вибух реготу.
— Оце так! Що я чую! Малюк Лоррі нарешті подорослішав і вирішив зайнятися кицьками по-дорослому! — веселився Кларенс. 
— Ні-і, братику, на жаль, ні. Справ по горло: треба просунути босам одного хлопчину перспективного, Дікі звозити на парочку пресконференцій та організувати вечірку для інвесторів. У ці вихідні — точно ніяк. 
— А... може, ти мені місце якесь порекомендуєш? Або когось конкретного, щоб я сам з'їздив? 
— Ух ти! Хлопче, та ти прям конкретно налаштований, я дивлюся! Прямо «Нуар-Сіті: Напад секс-монстра» виходить! — весело зареготав Кларенс у слухавку. 
— Гаразд. Є в мене одна ідейка. Передзвоню хвилин за двадцять. І він поклав слухавку.
Двадцять п'ять хвилин болісного очікування потому телефон знову задзвонив.
— Ну що, секс-монстре, слухай сюди, — пролунав у слухавці веселий голос Кларенса. 
— Тебе завтра ввечері чекають у «Будиночку Радості». Пароль на вході — «Ріта». 
— У «Будиночку Радості»? А як же…? — розгубився Лоуренс. 
— Там же тільки ексклюзивні запрошення, і кого попало не пускають, навіть за великі гроші. 
— Братику, — терпляче, наче малому, пояснив Кларенс, — наша сім'я — це не «хто попало». І для Бенкса, який поза клубом клієнтів, зроблять виняток на особисте прохання того Бенкса, який постійний клієнт. Це твоїм однокласникам треба репутацію заробляти, а наше прізвище — це вже і перепустка, і репутація. 
— Дякую тобі, Кларенсе! Дякую! 
— Та гаразд, не дякуй. Просто їдь і чудово повеселися. Грошей візьми побільше, а то увійдеш у смак, а кишені раніше часу спорожніють. У мене в перші рази було саме так.
Він зробив паузу, і його тон став серйознішим.
— І ще такий момент: слухай уважно. «Будиночок» розташований на вулиці Франклін, номер тридцять чотири. Думаю, розберешся, як доїхати. Але є там один хитрий момент — розвилка біля будинків, якими володіє наш дядько Джо. Зрозумів, про який район я кажу? 
— Так, Кларенсе. 
— Так от, через цю розвилку ти якраз і маєш виїхати на Франклін-стріт. Але якщо переплутати поворот, можна опинитися на Франкльор-стріт чи якось так. Коротше кажучи, там французів багато живе. І ось що найкумедніше, ці дві локації, Франклін і Франкльор, дуже схожі: невисока забудова, затишні будиночки, щоправда, Франкльор трохи більш обшарпана. І на Франкльор-стріт є навіть схожий бордель, «Будиночок втіх», тільки рівнем набагато нижчий. Якщо не знати деталей, можна навіть сплутати. Але зрозумій різницю: «Будиночок Радості» — це молодша, багата сестричка в самому соку, а «Будиночок втіх» — уже трохи старувата старша сестра, яка відчайдушно намагається молодитися. Досвід від них, як розумієш, абсолютно різний. Плюс, біля «Будиночка втіх» можна ще й по обличчю отримати, бо Франкльор — це район Залізниці, тому шпани в тому районі вистачає. Відстань між ними всього пара кілометрів, але це абсолютно різні за духом місця.
— Так от, — підсумував Кларенс, — щоб не заплутатися на тій розвилці, шукай щит із плакатом закусочної «Окі-Донкі». Червоний такий, яскравий із віслюком. Повертай у напрямку до нього і не заблукаєш точно. А то один мій колега так опинився на Франкльор-стріт, переплутав вулицю. У нього машину вкрали. Словом, будь уважний. 
— Дякую тобі, Кларенсе, за все. 
— Розкажеш потім, як погуляв, братику. Гаразд, у мене ще купа справ, до зв'язку. Він поклав слухавку.
Лоуренс, зраділий і схвильований, опустився в крісло. «Ну, нарешті», — думав він.